Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

підніс до обличчя Гальшки флакон з солями. Гальшка враз розплющила очі і, глибоко зітхнувши, посміхнулася чудовою усмішкою:

– Де ця жінка? – запитала вона, тривожно озираючись.

– Заспокойтеся, – відповів дож, допомагаючи мені відвести наречену до будуару для пань. – Її вже немає тут. У замішанні, викликаному її нетактовним фіналом, вона вислизнула з будинку. Авантюристка! – договорив він тихо крізь зуби.

Біля входу в будуар ми зупинилися. Гальшка зникла за портьєрою, ми з дожем попростували в кімнату для чоловіків – пора повертатися додому. Дорогою я подякував своєму супутникові.

– Пробачте, кому мені дякувати за допомогу і доброзичливість? – запитав я, зупиняючись під аркою входу. У відповідь дож зняв маску, дружно простягуючи руку.

– Ти, Анджею?!

– Так, я. Гра почалася. Що б не трапилося, пам’ятай: є друг, всією душею відданий тобі, зацікавлений твоєю долею, принаймні, більше, ніж ти вважаєш. До побачення, Єжи!

І потиснувши мені руку, швидко збіг сходами до виходу. А я вирушив до Гальшки, допоміг їм з матір’ю сісти у бричку.

– До побачення, Єжи! – сказала вона на прощання, простягнувши мені свою маленьку витончену ручку. – До побачення в суботу! Не забудь!

– До побачення, люба моя!

Бричка від’їхала, розтанувши у світанковій млі. Раптом у світлі ліхтаря, що догорав біля воріт, переді мною виникла струнка, закутана в плащ фігура незнайомки! Вона схопила мене за руки і, зірвавши маску, шепнула:

– І я чекаю в суботу. Люблю вас, ви мені призначені. Ось адреса.

І тицьнувши мені в руку візитку, зникла.

Я довго стояв не в силах зробити й кроку. У вухах звучали слова ворожки, звучали наказом, який не терпів заперечення, а пальці нервово стискали білу картку. Поволі я підняв її до очей і прочитав: Кама Броніч. Паркова, 6.

Жінка з мосту Святого Флоріана жила в будинку Вєруша!..

Vіvartha

В четвер і п’ятницю я зазнавав усі муки пекла. Ці два дні рішуче вплинули на моє життя, фатальним чином визначивши майбутні події. Після безсонної ночі з п’ятниці на суботу, весь розбитий, я піднявся рано-вранці і подивився у вікно на ще сонний світ; кленовий листок, якого поволі підганяв вітер, більше опирався натиску стихії, ніж я.

І все-таки – дивовижна справа! – я відчував себе в своїй слабкості щасливим, захопленим таким солодким вичерпанням волі і відчуттів. З легковажністю гедонізму, зваливши відповідальність невідомо на чиї плечі, я віддався течії, що все відчутніше несла мене у невідоме.

Об одинадцятій я переодягнувся і подався до Гродзенських. Вітаючись, прочитав в очах Гальшки неспокій і невпевненість. Мій невимушений і безтурботний сміх швидко розвіяв її побоювання; незабаром вона веселилася, як дитя.

Після обіду, близько трьох, настав час garden рarty. Нас залишили одних у величезному дикому парку Гродзенських. Цей парк – чи то сад, чи то ліс – унікальний у своєму роді. Колись він був частиною великого лісу, який тягнувся на багато миль і ховав у своїх чагарниках бурхливу Дручу.

Сім’я Гальшки з пієтизмом підтримувала первісний колорит парка. І багатокілометровий парк справляв швидше враження лісу. У лісі залишилося безліч заповідних місць, де знайшла собі притулок дика звірина, не сполохана ловами.

У найкрасивішій південно-західній частині парк пологим схилом збігав до річки і клином врізався в закрут Дручі. Туди ми і попростували з Гальшкою. Узявшись за руки – двоє що радіють сонячному небу дітей, – ми брели старою залистяною дорогою. Гілки стародавніх дубів тягнулися над нами, луна далеко розносила їх неспішну бесіду.

Гальшка узяла мене під руку і, притулившись голівкою до мого плеча, задумливо говорила:

– Як тут чудово, Юр, чи не так? Все таке справжнє, урочисте.

– Душа вікового лісу, – бурмотів я, жадібно насичуючись блакиттю її очей. – Твій батько, напевно, дуже любить природу.

– О так. Він обожнює природу, як язичник. Часто цілі дні бродить в найвіддаленіших і глухих куточках і щоразу приходить дивно задумливий, розсіяний, нічого не помічає навколо.

– Ліс діє, як наркотик – можна і упитися його душею.

Ми примовкнули, і якийсь час чувся лише шерех листя під нашими ногами. Гальшка перша перервала мовчання.

– Ми вже далеко зайшли, я щось втомилася, сядемо тут, на моху.

– Чудово! – погодився я, розстилаючи м’який шотландський плед, який виніс із дому, перекинувши через плече.

– Сьогодні вранці я сиділа одна на ґанку, закінчуючи уранішній туалет. Раптом на сходах з’явилася жебрачка. Погляд старої мені не сподобався: у її чорних, пристрасних очах чаїлося щось лихе; на блідих зів’ялих губах блукала загадкова усмішка. Хотілося скоріше позбавитися її. Звелівши їй зачекати на сходах, я пішла за грошима, та, як на зло, не могла знайти гаманця. Нарешті гаманець відшукався, і, відлічивши декілька монет, я повернулася і застала жебрачку на ґанку і – вона щось збирала на підлозі біля стільця, де я щойно сиділа. Помітивши мене, вона поквапилась сховати зібране в червону хустку, зав’язала її вузликом і лиховісно усміхнулася:

«Дякую панні за турботу. Але я отримала тут щось стократ цінніше за золото. Adіeu, красива панно, adіeu!.. А надалі швидше прибирай з підлоги нігті після уранішнього манікюру, коли не бажаєш, аби дещо з твоїх рожевих пальчиків потрапило до чужих рук».

Хіхікнувши, вона збігла сходами і зникла за брамою.

– Дивна подія. А грошей стара так і не узяла?

– Ні. Здається, милостиня була лише приводом, щоб потрапити на ґанок. Після її відходу мені зробилося якось холодно і страшно, досі не можу оволодіти собою.

– Гальшко, ти просто дуже вразлива! Краще не думати про такі дурниці.

– Чомусь боюся я цієї старої. Бабуся не раз твердила мені: зрізане волосся, нігті або вирваний зуб треба негайно спалити, інакше чужі ворожі руки скористаються твоєю недбалістю.

– Ха-ха-ха! Я теж про це чув. Не можна ж довіряти смішним забобонам. Не розумію, чому подібній нісенітниці ти надаєш таке значення.

– І все ж таки стара узяла щось від мене. І знаєш, Юр, здається, тепер між мною і чаклункою виник невидимий таємний зв’язок.

– Ти перебільшуєш. Просто хвилевий настрій. Ти перебільшуєш незначні і негідні уваги речі. Б-р-р. Тут щось холодно. Ходімо на сонце!

Гальшка полегшено зітхнула і подала мені руку.

– Ти маєш рацію. І завжди умієш заспокоїти мене, Юр!

Я обійняв її, і так, обнявшись, ми на мить завмерли. Незабаром ліс порідшав, і поміж дерев заблищало тихе дрімотне озеро. По берегах, зарослих очеретом, тріпотіли зграйки синьокрилих бабок, плескалися водяні курочки, і весняне небо розбурхували їхні пронизливі крики.

Ми сіли в човен і виплили на середину. Я правив до скелястого гранітного острівця в південній частині озера. При нашому наближенні з гнізд зірвалися ластівки і, покружлявши у вишині, повернулися в свої сховки на скелі.

Гальшка, спершись спиною на мої коліна, зі щасливою усмішкою приймала сонячне тепло, п’ючи