Роберт Льюїс Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

— Що й казати, — відповіла стара, — якщо ви маєте на увазі джентльмена, якого ви вбили, то, звісно, було б краще, якби ви померли, бо вам буде дуже зле. Проте це не моя справа; мене прислали ходити за вами і допомогти вам стати на ноги; це я і роблю добросовісно; добре було б, якби кожний так працював.

Я з відразою відвернувся од жінки, яка могла звернутися з такими безсердечними словами до людини, що тільки-но перебувала на межі життя та смерті; але я був слабким і не міг утямити все, що відбувалося. Весь мій життєвий шлях здавався мені сном; іноді я сумнівався, чи було це насправді, бо події мого життя не видавалися мені ясною життєвою реальністю.

Коли образи, що пропливали переді мною, стали чіткішими, в мене почалася гарячка, і все навкруги потемніло; біля мене не було нікого, хто втішив би мене і пригорнув до серця; жодна дружня рука не підтримувала мене. Прийшов лікар і виписав ліки; стара жінка приготувала їх, але на обличчі лікаря було повна байдужість, а на обличчі жінки — жорсткість. Хто міг цікавитися життям убивці, окрім ката, що очікував оплати за свою роботу?

Такими були мої перші думки, проте досить скоро я довідався, що пан Кірвін виявив до мене надзвичайну доброту. Він наказав перевести мене до ліпшого приміщення у в’язниці (ця жалюгідна камера справді була краща за попередню); і саме він потурбувався про лікаря та доглядальницю. Щоправда, навідувався він до мене рідко, але всіляко намагався полегшити страждання будь-якої людини, і все-таки йому не хотілося спостерігати за муками вбивці та вислуховувати його марення. Він інколи приходив пересвідчитися, що про мене піклуються; проте його відвідування були короткими й нечастими. Одного разу під час мого одужання я сидів на стільці; очі мої були напівзаплющені, а щоки бліді, немовби у мерця. Причавлений горем, я часто думав, чи не ліпше шукати розради в смерті, ніж залишатися на білому світі, де мені судилося так страждати. Одного разу я подумав, чи не визнати себе винним і не піддатися покаранню — смертній карі, адже я був винний більше, ніж бідолашна Жустина. Саме ця думка заволоділа мною, коли двері камери відчинилися і зайшов пан Кірвін. Обличчя його виказувало жалість і співчуття; він присунув до мене стілець і звернувся французькою мовою:

— Боюся, вам тут погано; чи не можу я хоча б якось полегшити вашу долю?

— Дякую, але мені байдуже; ніщо на світі не може дати мені полегшення.

— Я знаю, що співчуття чужинця — замала допомога тому, кого повалила така тяжка біда. Але я сподіваюсь, що ви скоро полишите це похмуре місце; не маю сумнівів, що ви легко надасте докази, які знімуть із вас звинувачення.

— Про це я турбуюся менш за все; завдяки незвичайним подіям я став найнещаснішим зі смертних. Після пекельних мук, які я пережив і переживаю, як може смерть здаватися кривдою?

— Справді, нічого не може бути печальнішим за нещодавні дивні події. Ви випадково потрапили на цей берег, відомий своєю доброзичливістю, і тої ж таки миті вас схопили та звинуватили у вбивстві. Перше, що постало перед вашими очами, було тіло вашого друга, вбитого невідомим чином і немов самим дияволом підкинуте вам.

Коли пан Кірвін вимовив ці слова, я, незважаючи на хвилювання, що охопило мене на саму лише згадку про мої страждання, чимало здивувався відомостям, якими він володів. Імовірно, це здивування відбилося на моєму обличчі, оскільки пан Кірвін поквапився докинути:

— Щойно ви захворіли, мені передали всі документи, які були при вас; я їх проглянув, воліючи знайти яку-небудь інформацію, що могла б допомогли мені розшукати ваших рідних і сповістити їх про ваше нещастя та хворобу. Я знайшов декілька листів і серед них один, що, судячи зі звертання, належить вашому батькові. Я одразу ж написав у Женеву; після відправки мого листа спливло майже два місяці. Але ви хворі; і навіть зараз ви тремтите, а хвилювання вам може зашкодити.

— Невідомість у тисячу разів гірша за найстрашніше нещастя; скажіть мені, яка нова драма розігралася і чиє убивство я повинен тепер оплакувати?

— У вашій родині все добре, — лагідно сказав пан Кір-він, — і дехто з ваших близьких приїхав вас відвідати.

Не знаю чому, але мені зненацька здалося, що це вбивця з’явився насміхатися з мого горя та вихвалятися смертю Клерваля як іще однією спонукою, щоби змусити мене погодитися на його диявольські вимоги. Я затулив очі руками і зі страхом закричав:

— Ох! Заберіть його! Я не можу його бачити; заради Бога, не впускайте його!

Пан Кірвін із подивом дивився на мене. Він несамохіть подумав, що ці вигуки підтверджують мою винуватість, і суворо сказав:

— Я подумав, юначе, що присутність вашого батька буде вам приємна та не викличе такого гнівного протесту.

— Мого батька! — вигукнув я, і при цьому вираз мого обличчя зі страху перемінився на радість. — Невже приїхав мій батько? Який же він добрий, який нескінченно добрий! Але де він? Чому він не поспішає до мене?

Переміна в мені здивувала та порадувала суддю; можливо, він приписував мої минулі зойки новому спалаху лихоманки; тепер до нього знову повернулася його колишня доброзичливість. Він піднявся, і вони разом із доглядальницею залишили камеру, а за хвилину до мене увійшов батько.

Ніщо на світі не могло дати мені більшої радості. Я простягнув до нього руки й вигукнув:

— То, значить, ви живі — і Елізабет, і Ернест?

Батько заспокоїв мене, засвідчивши, що в них усе гаразд, і намагався розповісти ще й інші цікаві для мене новини, підняти мій дух; проте він скоро відчув, що в’язниця — не найкраще місце для радощів.

— Ось у якому місці ти опинився, сину мій! — мовив він, печально оглядаючи вікна та жалюгідну кімнату. — Ти зібрався на пошуки щастя, але тебе, вочевидь, переслідує недоля. А сердешний Клерваль…

Згадки про мого нещасного убитого друга так мене схвилювали, що за своєї слабкості я не зміг стриматися й розплакався.

— Ех! Справді, батьку, — сказав я, — наді мною тяжіє злий фатум, і я мушу жити, щоб перетривати те, що мені судилося, бо в іншому разі мені слід було померти біля труни Анрі.

Нам не дозволили продовжити розмову, оскільки мене в моєму тодішньому стані оберігали він хвилювання. Увійшов пан Кірвін і рішуче сказав, що надмірне навантаження може знесилити мене. Але приїзд батька був для мене схожий на появу мого янгола-охоронця, і здоров’я моє почало поступово