Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

Тоді я почав думати, як цю справу прокрутити, і перебрав подумки багато різних способів. Нарешті зупинився на одному, найбільш придатному. Нижче по ріці я запримітив один острів, всуціль порослий лісом, отож, щойно стемніло, вивів пліт зі схованки, переправився до цього острова й заховав його там, а сам ліг спати. Я проспав цілу ніч, прокинувся ще до світанку, поснідав і одягнув усе нове, куплене в магазині, а решту одягу та ще якісь речі зв’язав у вузлик. Тоді сів у човник і переправився на берег.

Причалив я нижче того місця, де, за моїми підрахунками, мусила бути плантація Фелпса, заховав вузлик у лісі, налив у човник води, накидав у нього каміння й затопив його за чверть милі нижче від лісопилки, яка стояла над маленькою річечкою, — щоб легко було знайти його, коли він знову знадобиться.

Після цього я вибрався на шлях; коли проходив повз лісопилку, помітив на ній вивіску: «Лісопилка Фелпса», а коли підійшов до маєтку — він був розташований десь кроків за двісті чи триста, — то, скільки не дивися, нікого не побачив, хоча був уже білий день. Але я не збирався поки що нікого шукати — спочатку хотів розвідати, що де в них розташоване. За моїм планом, я мусив прийти туди з містечка, а не від річки. Отож я просто подивився і рушив далі, просто в містечко. І що ви собі думаєте? Першою людиною, яку я там зустрів, виявився герцог. Він розклеював афіші: «Королівська Жирафа, всього три вистави», — усе точнісінько, як минулого разу. Ну й нахабними були ці пройдисвіти! Я наштовхнувся на нього несподівано й не встиг заховатися. Він начебто здивувався і каже:

— Агов! Звідки це ти? — потім він вдав, ніби дуже зрадів, і запитує: — А пліт де? Ти його добре заховав?

— Я вас хотів запитати про те ж саме, ваша світлосте. Тут герцог перестав вдавати радість і запитує:

— А чого це ти мене надумав питати?

— Ну, — відповідаю, — коли я вчора побачив короля в шинку, то подумав: не скоро ми його затягнемо назад на пліт, хтозна, коли він протверезіє. Ось я й пішов тинятися містом — треба ж було якось час згаяти! А тут ще один дядько пообіцяв мені десять центів, якщо я допоможу йому переправитись на човні через річку і перевезти туди барана; ось я й пішов із ним. А коли ми почали тягнути барана в човен, цей чоловік дав мені тримати мотузку, а сам підштовхував тварину ззаду; але баран виявився дужчим за мене: він вирвався і втік, а ми побігли за ним. Собаки в нас не було, от і довелося самим ганятися за бараном по березі, доки він не вибився із сил. Ми ловили його аж до вечора, тоді перевезли на той бік, і вже аж потім я пішов до плоту. Приходжу — а його немає. «Ну, — кажу собі, — мабуть, вони знову вляпалися в якусь халепу і втекли, ще й негра мого з собою прихопили! А цей негр у мене один-однісінький, а я на чужині, й майна більше не маю, і заробити собі на хліб теж не можу». Сів і заплакав. Ночувати в лісі довелося. То все ж таки, куди подівся пліт? І де Джим? Бідолашний Джим!

— Звідки мені знати… Тобто про пліт. Цей старий телепень тут дещо продав і отримав сорок доларів, а коли ми його вчора знайшли в шинку, в нього вже встигли поцупити всі гроші, крім тих, які він витратив на випивку. А коли я пізно вночі притягнув його додому і плота на місці не виявилось, ми з ним так і подумали: «Це чортеня, певно, вкрало наш пліт і покинуло нас. Мабуть, хлопчисько поплив униз по ріці, наплювавши на компанію».

— Та ви що! Як би я міг би покинути свого негра? Він же в мене один-однісінький, одна лише моя власність!

— Ми про це зовсім забули. Звикли думати, що це наш негр, ось у чому справа… Ну, так, вважали його своїм, але хіба не заслужено? Хіба мало ми на нього часу витратили? А коли побачили, що пліт зник і нічого в нас більше немає, то вирішили: може, варто спробувати ще один раз «Жирафу»? Іншого виходу нам не лишилося. Ось я і стараюсь тут, із самого ранку ще макової росинки в роті не було. Де в тебе ці десять центів? Ану, давай їх сюди!

Грошей у мене було вдосталь, того я віддав йому десять центів, тільки попросив витратити їх на їжу і мені теж дати трішки, бо я від учора ще нічого не їв. На це мені герцог нічого не відповів, а потім повернувся до мене і каже:

— Як ти думаєш, негр нас не закладе? Бо ж інакше ми з нього шкуру живцем злупимо!

— Та як він може закласти! Він же втік!

— Е, ні! Цей старий дурень його продав і навіть зі мною не поділився, так на вітер гроші й пішли.

— Продав? — перепитую я і починаю плакати. — Як же це так… Це ж мій негр, і гроші теж мої… Де він? Віддайте мого негра!

— Негра тобі тепер уже ніхто не віддасть, справу вже закрито, так що перестань пхинькати. Слухай, може, ти думаєш на нас донести? Їй-Богу, я тобі ні краплі не вірю. Дивись-но мені, тільки спробуй!

Герцог замовк, а в самого очі злі, ніколи ще таких не бачив. Плакати я не перестав, але кажу:

— Я ні на кого не збираюсь доносити, нема в мене часу цим займатися: треба йти шукати свого негра.

Видно було, що йому це дуже не сподобалось: стоїть, задумався, і афіші тремтять у нього в стисненому кулаку; тоді наморщив лоба і каже:

— Ось моя тобі порада. Нам тут треба побути три дні. Якщо ти пообіцяєш сам мовчати і негрові не дозволиш нас викрити, я тебе навчу, де його шукати.

Я пообіцяв, а він каже:

— У одного фермера, а звуть його Сайлас Фе… — і раптом затнувся. Усе зрозуміло: спочатку він хотів сказати правду, а потім оцінив ситуацію й передумав, того і замовк. Певно, так воно і було. Мені він усе ж таки не вірив, ось і вирішив забрати мене звідси на цілих три дні, щоб я їм не заважав. Відтак герцог трохи подумав і каже:

— Чоловіка, який купив негра, звати Абрам Фостер, Абрам Дж. Фостер. А живе