Лорен Грофф - Долі та фурії

увімкнула вентилятор на терасі й поставила тацю на маленький столик, а собі взяла лимонне печиво. Упродовж місяців вона харчувалася самим лише вином і солодощами, бо, чорт забирай, у неї ніколи не було дитинства, а горе — це фактично довготривалий поганий настрій, і чим же його лікувати, як не сексом і солодощами?

Хлопець-чоловік узяв свою чашку й доторкнувся до таці, яку вона купила на якомусь блошиному ринку в Лондоні. Він провів пальцем по гербу і прочитав уголос: «Non sanz droict».[30] Він підскочив і завалився на спинку крісла-гойдалки, виливши чай собі на коліна, з криком:

— О, Боже! Та це ж герб роду Шекспірів!

— Заспокойся, — сказала вона. — Це підробка вікторіанської доби. Він зреагував так само, як ти. Він думав, що нам трапилося щось, до чого торкалися руки старигана Віллі, й мало не обмочився.

— Я стільки років мріяв про те, як приїду сюди, — промовив хлопець. — Просто, щоб привітатися. Я мріяв, що він мене запросить, і буде чудовий обід, і ми будемо гомоніти, гомоніти. Я ніколи не мав сумнівів, що ми чудово поладнаємо разом, він і я. Ланселот і я.

— Друзі називали його Лотто, — сказала Матильда. — А я — Матильда.

— Я знаю. Дружина-дракон, — сказав він. — А мене звуть Ленд.

Дуже повільно вона перепитала:

— Ти щойно назвав мене «дружина-дракон»?

— О, перепрошую. Так називали вас усі актори компанії, коли я був зайнятий у «Грімуарі» й «Одноокому королі». У повторних постановках, не на прем’єрних показах. Та ви ж пам’ятаєте. Бо ви його захищали. Ви слідкували, щоб йому вчасно платили, щоб йому не набридали. І разом із цим ви були такою милою. Я думав, що вас називали так із поваги. Такий жарт, у якому всі задіяні.

— Ні, — відрізала Матильда. — Я не була задіяна в тому жарті.

— От тобі й маєш, — розгубився він.

— Саме так, — додала згодом Матильда. — Бо я могла й полум’ям дихнути. — Вона згадала, як в останні роки Лотто називали Левом.

Коли він сердився, то міг і загарчати. Він і справді був схожий на лева: золотистий ореол навколо голови, прекрасні гострі вилиці. Він застрибував на сцену, розлючений, бо якийсь актор перекрутив його дорогоцінні рядки, і там він, стрункий і швидкий, із риком носив своє видовжене, розкішне тіло. Він міг бути смертельно небезпечний. Немилосердний. Таке ім’я йому пасувало. Але, Господи, Матильда чудово знала цих левів. Лев у живописній лінивій позі розвалився на сонці. Одначе саме левиця, не така вродлива, стомлена довгим полюванням, притягла здобич.

Хлопець пітнів. Під його пахвами на блакитній оксфордській сорочці розпливалися мокрі кола. Від нього йшов запах, який зовсім не був неприємним. Це був просто запах поту. Дивно, думала вона, дивлячись на річку крізь зарості ротиків. Від її матері пахло холодом і лускою, від батька — кам’яним пилом і собакою. Вона уявила, що від чоловікової матері, яку вона ніколи не бачила, пахло гнилими яблуками, хоча її писульки відгонили дитячою присипкою й трояндовими парфумами. Саллі — крохмаль, кедр. Її покійна бабуся — сандалове дерево. Її дядько — швейцарський сир. Їй говорили, що вона пахне часником, крейдою, взагалі нічим. Від Лотто пахло камфорою на шиї й животі, гальванізованими монетами під пахвами, хлором у паху.

Вона ковтнула. Такі речі, деталі, що спалахують на околицях думок, більше не повертаються.

— Ленд, — сказала Матильда. — Дивне ім’я для такого хлопця, як ти.

— Скорочене від Роланд, — пояснив хлопець.

Там, де серпневе сонце парувало над річкою, набухала зелена хмара. Все ще стояла страшенна спека, але птахи вже перестали співати. Дикий кіт біг дорогою, швидко перебираючи лапками. Скоро буде дощ.

— Ну, добре, Роланде, — сказала Матильда, ледве стримуючись, щоб не позіхнути. — Давай, співай свою пісню.

Ленд розповів їй те, що вона й так знала: актор. У нього була епізодична роль у серіалі, невеличка, але йому вистачало, щоб оплачувати рахунки.

— «Зорі в твоїх очах», — нагадав він. — Пам’ятаєте? — він подивився на неї з надією, відтак скривився. — Ясно, — сказав він. — Мило — не ваш профіль. І не мій. Це так, халтура. Та я отримав цю роботу, щойно приїхав до міста. П’ятнадцять років тому, буквально на першому прослуховуванні, на яке я потрапив. І це непогані гроші. До того ж я можу грати в теат­рі влітку, коли ми не знімаємося. — Він стенув плечима. — Я не суперзірка, та я маю постійну роботу. Це теж почасти успіх, я думаю.

— Можеш не розповідати мені про переваги постійного підробітку, — сказала вона. Вона почувалася грубою, несправедливою. — Лотто ніколи його не мав, коли був актором. А тоді нас ці гроші ой як виручили б. Я працювала, мало зі штанів не вистрибуючи, а Лотто заробляв максимум сім тисяч доларів на рік, аж поки не почав писати.

— Дякувати Богу, що він почав писати, — сказав Ленд. І розповів їй, що на кожен день народження він брав вихідний, їхав на узбережжя й читав «Джерела». Геніальність Ланселота так і не була по-справжньому оцінена.

— Із цим би він погодився, — зауважила Матильда сухо.

— Але саме це мені в ньому й подобається. Ця його зарозумілість, — сказав Ленд.

— Мені також, — сказала Матильда.

Хмари вимастили небо ожиновим варенням, з півночі чувся далекий, як із пароварки, грім. Що вона робила б, якби оце не сиділа тут? Ховалася б у прохолодній тіні будинку, виглядаючи у вікно. Її наче пришпилили до цього стільця.

Їй подобався цей хлопець, надзвичайно подобався, як ніхто з тих, із ким вона зустрічалася після смерті Лотто. Їй хотілося відкрити рот і їсти його, настільки він був солодкий. У ньому була якась легкість, простота, ніжність, яка подобалася їй у мужніх чоловіках.

— Щиро кажучи, з вами мені хотілося зустрітися не менше, ніж із ним, — сказав Ленд.

— Чому? — здивувалася вона. Матильда почервоніла. Флірт? А чому б і ні?

— Ви — нерозказана історія, — пояснив він. — Таємниця.

— Яка таємниця? — насторожилася вона.

— Жінка, з якою він вирішив пов’язати своє життя, — вів далі Ленд. — Про нього повно інформації. Мільярди інтерв’ю, в його п’єсах описане його життя — ще одне віконце до нього. А ви завжди у тіні, завжди ховаєтеся. Ви цікава.

Матильді знадобилося чимало часу, поки вони сиділи там, на веранді, обливаючись потом у тиші, щоб сказати цьому хлопчику:

— Ні, я не цікава.

Вона знала, що вона цікава.

— Ви не вмієте брехати, — зауважив він.

Вона подивилася на нього й уявила його в ліжку, ці красиві пальці з відполірованими нігтями, шию з напнутими жилами, міцну щелепу, зграбне тіло, яке проглядало крізь одяг, це чуттєве обличчя, і відчула, що він був би чудовим коханцем.

— Зайдімо всередину, — запросила вона й підвелася.

Він моргнув, здригнувся. Відтак підвівся і відчинив їй двері, пропускаючи вперед.

Він був уважним, ніжним, де потрібно, сильним у її руках. Але щось було не так. І не тому, що вона була набагато старша за нього; вона прикинула: років десять, максимум — п’ятнадцять. І не тому, що вона його зовсім не знала. Вона так само не знала нікого з тих, кого затягувала в ліжко впродовж останніх шести місяців. Їй саме і подобалась у них відсутність історії. Але зараз вони були у ванній, і вона бачила позад себе його обличчя з високими вилицями, його руку, яка тримала її коротке волосся, а друга лежала на її плечі, і, хоча все було чудово, не могла зосередитися.

— Я більше не витримаю, — сказав