Ніл Гейман - Американські боги

те, що вони роблять, є одна-однісінька підстава — їхня беззаперечна правота. І саме це робить їх небезпечними.

— А ти? Чого ти робиш те, що робиш?

— Бо мені так хочеться, — Середа вишкірився. — Тому я нормальний пацан.

— Як ви тоді вибралися? Всі ж вибралися?

— Ага, всі. Хоч ми балансували на краєчку прірви. Якби вони не зупинилися, щоби схопити тебе, то зцапали б багатьох. Але це переконало кількох із тих, хто ще вагався, що я не з’їхав з глузду.

— То як ви вибралися?

Середа похитав головою:

— Хлопче, коли до тебе дійде, що я не плачу тобі за те, аби ти ставив запитання?

Тінь стенув плечима.

Вони заночували в мотелі «Супер-вісімка», на південь від Ла-Кросса.

Їхнє Різдво минуло у дорозі на північний схід. Поля перейшли у сосновий ліс. Міста траплялися дедалі рідше.

Різдвяний обід вони спожили аж у другій половині дня у схожому на концертну залу сімейному ресторанчику на півночі центрального Вісконсина. Тінь з нехіттю колупався у пересушеній індичці, схожому на солодке варення журавлиновому соусі, жорсткій, як підошва, запеченій картоплі і ядучо-зеленому горошку з банки. Середа ж, який нападав на страви з таким апетитом, ніби три дні не їв, очевидно насолоджувався їжею. Із плином обіду покращувався і його настрій: він базікав, жартував і невпинно фліртував із офіціанткою — худеньким білявим дівчам, яке виглядало достатньо юним, щоб іще вчитися у школі.

— Перепрошую, любонько, можна я потурбую вас проханням принести мені ще філіжаночку вашого неперевершеного гарячого шоколаду? І сподіваюсь, що мої слова не надто нетактовні, але я скажу, що ця сукенка на вас неймовірно гожа. Святкова, але така елегантна!

Офіціантка, на якій була картата червоно-зелена спідниця з блискучою срібною облямівкою, захихотіла, почервоніла і подріботіла по гарячий шоколад, щасливо усміхаючись.

— Неймовірно. Гожа, — промурмотів Середа, пожираючи її поглядом. Тіні здалось, що він говорить геть не про сукню. Старий відправив останній шмат індички до рота, повимітав серветкою крихти з бороди і відсунув тарілку. — М-м-м, чудово.

Середа роззирнувся. Звучали записи колядок: Пастушки з ягнятком перед тим дитятком....

— Деякі речі, — зненацька заявив він, — змінюються. Але люди... Люди завжди однаковісінькі. Деякі афери вічні, інші штукарства губляться в часі і обставинах. Моє улюблене ошуканство, на жаль, непристойно застаріло. Одначе ти здивуєшся, коли взнаєш, скільки афер лишаються поза часом: «Іспанський в’язень», «Голуб’яче лайно», «Зрадливий перстеник» (це як «Голуб’яче лайно», тільки з перснем замість гаманця), «Гра на скрипочці»...

— Ніколи не чув про «Гру на скрипочці», — насупився Тінь. — Але, здається, знаю всі інші. Мій колишній співкамерник хвалився, що провернув «Іспанського в’язня». Він був професійним шахраєм.

— О, «Гра на скрипочці» це чудова і дуже гідна афера! — ліве око Середи щасливо засяяло. — В оригінальному вигляді вона розрахована на двох. Її, як і всі великі афери, уможливлює людська жадібність. Чесну людину теж можна ошукати, але це куди складніше. Отже. Дія відбувається в готелі чи пристойному ресторані. На сцені ми бачимо чоловіка, що прийшов повечеряти, цей пан обшарпаний, але сповнений гідності. Він не опустився на суспільне дно, але зла доля взяла гору. Назвімо його... Нехай Абрагамом. І коли приходить час платити за вечерю, сума невелика: п’ятдесят, може сімдесят п’ять доларів, але... Яка прикра ситуація! Де ж його гаманець? Господи милосердний, він, мабуть, забув його у друга, що мешкає тут неподалік. Він негайно ж піде і принесе свого гаманця! І шановний господарю, каже Абрагам, візьміть поки що мою скрипочку для гарантії. Так, вона старенька, але, будьте певні, саме завдяки цій скрипочці наш Абрагам заробляє на життя.

Коли офіціантка підійшла до їхнього столика, усмішка Середи стала ширшою і хижою:

— Ой, а ось і гарячий шоколад! І приніс його мій різдвяний янгол! Любонько, коли вам випаде вільна хвилинка, чи не могли б ви принести мені ще скибочку вашого несамовито смачного хлібчика?

Офіціантка (Тінь думав: «Скільки їй років? Шістнадцять? Сімнадцять?») потупила очі, а рожевий рум’янець на її щічках став багряним. Коли вона ставила шоколад на стіл, її руки тремтіли. Відійшовши від столу, дівчина негайно спурхнула в куток, сховалася за прилавком, у якому повільно крутилися десерти, і кинула звідти сполоханий погляд на Середу. Тоді ковзнула на кухню, щоб вкраяти старому хліба.

— Отже, скрипочка. Старенький, трохи обшарпаний інструмент відкладають, а тимчасово неплатоспроможний Абрагам вирушає на пошуки свого гаманця. І тут гарно вбраний добродій, який тільки-но покінчив із власною вечерею і спостерігав за усією веремією, підходить до власника закладу: чи міг би він, якщо така його ласка, показати скрипочку, що її залишив наш чесний Абрагам?

Певно ж, що міг би. Власник закладу передає інструмент добродію в гарному костюмі. Назвімо добродія, скажімо, Баррінґтоном. Так ось, у Баррінґтона, щойно він бачить скрипочку, відбирає мову. Баррінґтон уважно вивчає її з таким виглядом, ніби його щойно впустили до священної гробниці і дозволили торкнутися мощей. «Матінко! — каже він, коли приходить до тями. — Це... це неможливо, але так і є! Боже мій, це неймовірно!..». Він показує на смужку вицвілого паперу зі знаком виробника, вклеєну у скрипочку. Але і без цього знака, каже Баррінґтон, я впізнав би цю скрипку з тисяч: за кольором лаку, за вигинами, за формою...

Баррінґтон виймає з кишені візитівку з вишуканим тисненням, яка сповіщає, що він — відомий торговець старовинними і рідкісними музичними інструментами. Ну і наш господар перепитує: «То ця скрипка рідкісна?». О, так, відказує Баррінґтон, все ще сповнений святобливого трепету, і вона коштує добрячу сотню тисяч доларів! «Навіть як посередник я заплатив би за неї п’ятдесят... Ні, навіть сімдесят п’ять тисяч! За такий ексклюзивний інструмент я не торгуючись віддав би цю суму готівкою! На Західному узбережжі є чоловік, який купить її хоч завтра, навіть не бачивши, досить буде однієї телеграми, і заплатить стільки, скільки я йому скажу!». Тоді Баррінґтон зиркає на годинника і блідне: «Мій потяг! Я мало не спізнився на нього! Добродію, коли власник цього чудового інструменту повернеться, будьте ласкаві, передайте йому мою візитівку, бо я повинен відбути негайно!». І Баррінґтон вирушає геть, він-бо з тих, хто знає про невблаганність часу і розкладу поїздів.

Господар вивчає скрипочку, і у ньому змагаються цікавість і жадібність. У його голові вимальовується план. Хвилини спливають, а Абрагам все не вертається. Вже геть пізніє, коли той з’являється у дверях. Він обшарпаний, але має гідність. Скрипаль повертається і