Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

і знала, що він упадав коло іншої. На цьому теж можна зіграти. Напевно, Ренарін мав рацію — може, і варто було запросити її на це полювання. Перспектива зітнутися з великопанцирником була би значно привабливіша, якби це відбувалося на очах однієї довговолосої кралі.

— Отримано нові донесення від розвідників, ясновельможний Адоліне, — відрапортував Тарілар, підбігши до нього.

І той знову спрямував думки на вирішення нагальних проблем. Разом із кількома іншими Кобальтовими гвардійцями він зайняв позицію біля підніжжя стрімчака, на верхівці якого король із його батьком усе ще бесідували. Тарілар, командир розвідників, мав видовжене обличчя, широкі, випнуті груди та м’язисті плечі. Із деяких ракурсів його голова виглядала непомірно маленькою як для такого тіла, тож здавалося, ніби від неї відбили кілька шматків.

— Доповідай, — звелів Адолін.

— Авангард розвідників зустрівся з єгермейстером і повернувся. На прилеглих плато паршенді не виявлено. Вісімнадцята й Двадцять перша роти зайняли позиції, ще вісім рот наразі на марші.

Адолін кивнув:

— Нехай Двадцять перша рота вишле кілька роз’їздів, щоби вели спостереження з плато номер чотирнадцять і шістнадцять. І ще по парі дозорців — на плато шість і вісім.

— Шість і вісім? Але ж вони позаду нас…

— Якби я збирався влаштувати засідку на нашу кавалькаду, — сказав Адолін, — я б обійшов її аж ген із флангу й відрізав нам шлях до відступу. Робіть, як наказано.

— Слухаю, Ваша Ясновельможносте, — козирнув Тарілар і поспішив геть, щоб віддати відповідні розпорядження.

— Ти справді гадаєш, що в цьому є необхідність? — запитав Ренарін, під’їжджаючи до Адоліна.

— Ні. Але батько неодмінно захоче, щоби це було зроблено в будь-якому разі. Ти й сам це знаєш.

Постаті на верхівці скелі зарухались. Адолін звів голову якраз вчасно, щоби побачити, як король зістрибнув зі стрімчака і, тріпочучи плащем, що розвівався за спиною, пролетів футів сорок, перш ніж опустився на кам’янисту землю. Адолінів батько стояв із самого краю вершини, і його старший син добре уявляв, якими словами той лається про себе, дивлячись на такий непотрібний ризик. Сколкозбруя здатна захистити при падінні з такої висоти, але все ж та була достатньою, щоби становити небезпеку.

Елгокар приземлився з гучним тріском, здійнявши в повітря уламки каменю та чималий клуб Буресвітла, але спромігся втриматися на ногах. Адолінів батько обрав безпечніший шлях униз, спустившись на невисокий уступ, перш ніж зістрибнути.

«Схоже, останнім часом він усе частіше обирає безпечнішу дорогу, — мимохіть відмітив подумки Адолін. — І, здається, ще й раз по раз знаходить причини, щоби передоручити мені командування». У задумі він риссю погнав коня геть від утворюваного останцем затінку. Треба було отримати донесення від ар’єргарду — батько неодмінно захоче його почути.

Його шлях пролягав повз компанію світлооких з оточення Садеаса. Король, Садеас, Вама — кожен із них прибув у супроводі цілого збіговиська служників, помічників і підлабузників. Дивлячись на їхнє зручне шовкове вбрання, на відкриті коміри сюртуків і затінені сидіння паланкінів, Адолін раптом відчув, як обливається потом у громіздких латах. Сколкозбруя виглядала чудово й надавала неабиякої сили, та під пекучим сонцем вона все ж трохи обтяжувала.

Але, звичайно ж, він не міг носити повсякденний одяг, як-от інші. Він мав бути у формі — навіть на полюванні. Алетійський військовий Кодекс це суворо вимагав. То й що з того, що ніхто не слідував його приписам уже не перше століття? Чи, точніше, ніхто, крім Далінара Холіна, — отже, за замовчуванням, і його синів.

Адолін поминув двійко гульвіс-світлооких, Вартіана та Ломарда — парочку нещодавніх Садеасових похлібців. Вони розмовляли досить голосно, щоб він міг почути. Цілком можливо, що навмисно.

— І знову бігають за королем, — проказав Вартіан, хитаючи головою. — Немов кімнатні сокирогончі, які, пустуючи, хапають хазяїна за п’яти.

— Просто ганьба, — докинув Ломард. — Скільки це минуло часу, відколи Далінар востаннє здобував яхонтосерце? Він здатен вибороти його хіба тоді, коли король дозволяє йому робити це поза конкурсом.

Зціпивши зуби, Адолін поїхав далі. Згідно з батьковим тлумаченням Кодексу, його синові заборонялося викликати хоч кого на дуель, перебуваючи на службі чи виконуючи обов’язки командувача. Адолін дратувався з цих непотрібних обмежень, але Далінар говорив із ним не як батько, а як командир. А це не лишало жодного місця для дискусій. Йому доведеться знайти спосіб кинути виклик цим двом лизоблюдам за інших обставин і вказати на їхнє місце. На жаль, він не міг влаштовувати дуель із кожним, хто не тим тоном згадував про його батька.

Найбільша складність полягала в тому, що в сказаному крилася й певна частка правди. Алетійські князівства були чимось на зразок самостійних королівств, оскільки все ще зберігали колосальний ступінь автономії попри те, що визнали Ґавілара своїм сюзереном. Елгокар успадкував трон, а Далінар по праву сів княжити в Холіні.

Однак більшість великих князів визнавали верховну владу короля суто номінально. Тому Елгокар залишився без вотчини, у якій міг би почуватися повновладним господарем, але поводився так, ніби був великим князем Холіну, і виявляв великий інтерес до його повсякденних проблем. Тож Далінар, який мав би сам бути верховним правителем, потурав його примхам і спрямовував свої ресурси на захист племінника, через що в очах інших виглядав слабаком — таким собі уславленим викидайлом.

Раніше, коли Далінара боялися, про такі речі не сміли згадувати навіть пошепки. А тепер? Далінар усе рідше й рідше брав участь у вилазках на плато, і його люди пасли задніх у справі здобування дорогоцінних яхонтосердець. Поки інші билися й перемагали, Далінар із синами гаяли час на бюрократичну ремиґачку.

Адолін хотів брати участь у битвах, винищувати паршенді. Який сенс дотримуватися Військового кодексу, якщо ти рідко коли воюєш? «Це все через ті галюцинації». Далінар не був слабовільним, і в жодному разі — боягузом, що би там не сплітали злі язики. Його просто вибило з колії.

Командири ар’єргарду ще не вишикувалися, тож Адолін вирішив поки сам доповісти королю. Він риссю пустив до нього коня, приєднавшись до Садеаса, котрий зробив те саме. Той, звісна річ, насупився. Великий князь ненавидів Адоліна, оскільки в нього був Сколкозброєць, що його багато років кортіло мати й самому Садеасу, але так і не довелося здобути.

Адолін з усмішкою зустрів його погляд. «Хочеш викликати мене на поєдинок заради мого Сколкозбройця — вперед, Садеасе, спробуй. Я до твоїх послуг у будь-який час». Чого б він тільки не зробив, щоби ця мурена в людській подобі опинилася