Георгій Іванович Кублицький - Материками й океанами

Можна було б розповісти ще про те, як на зворотному шляху канонерський човен, який блискуче виконав завдання, зустрів непрохідну кригу і став на зимівлю; як після спуску пари буря несподівано розбила льодову перепону і як, знову склавши уже розібрану машину, моряки наважилися пробиватись до Владивостока.

Але ми тільки згадаємо, що майже біля самого виходу в Тихий океан, коли в топки кинули прядив'яні троси, оліфу, фарби і взагалі все, що могло горіти, крига раптом знову потягла канонерку на північ, і їй загрожувала тяжка зимівля без палива. Добре, що залишки розбитої в бухті Уелен шхуни і сирий плавник допомогли кочегарам підтримати в казанах пару, для того щоб корабель зміг обійти скелі мису Дежнева і вийти на чисту морську дорогу.

Варто б також розповісти і про те, як радянські люди освоїли острів Врангеля і як радянські вчені наблизились нарешті до розгадки таємниці «Землі Андрєєва». На думку одних, Андрєєв бачив великий острів Новий Сибір, відкритий остаточно набагато пізніше; інші вважають, що Андрєєв відкрив у океані один з гігантських льодових островів, подібних до тих, які знайдені і досліджені радянськими полярниками в останні роки. Але все це вже виходить за межі нашого короткого оповідання про полярне плавання радянських моряків і провал авантюри посланців коронованих і некоронованих королів…

Разючих успіхів досягла за останні роки підводна археологія. Загони аквалангістів спускаються до затонулих у сиву давнину кораблів, знаходять на дні морському сліди забутих цивілізацій, розвінчують або, навпаки, стверджують легенди про сховані в глибинах стародавні портові міста. Тепер ми раз у раз читаємо про нові й нові археологічні відкриття, що їх відважні і допитливі зробили не в землі, а під водою.

Але все це — за останні роки. А ще зовсім недавно, яких-небудь тридцять-сорок років тому…

Ось про це й розповімо. Про одного з перших радянських підводних археологів, про професора Рубена Абгаровича Орбелі.

Ми зустрінемо його пізньої осені в Криму, на морському березі. Високий, з сивим скуйовдженим волоссям, він оточений людьми, які уважно його слухають.

— Подумайте про кладовища кораблів на дні морів і океанів, — говорить він. — А таємнича Атлантида? Ви чули, певно, про цей острів, який населяло могутнє плем'я атлантів? Старогрецька легенда розповідає, що Атлантида після страшного землетрусу опустилась на морське дно. От підняти б звідти зразки її мистецтва, посуду…

Професор каже все це так, що не можна зрозуміти — жартує він чи говорить серйозно. Шум осіннього моря скрадає відтінки його голосу.

Слухачі — запізнілі курортники, які потрапили на південь у найневдаліший час, — щуляться під ударами норд-оста.

Біля моря на камінні лежали мокрі костюми із прогумованої парусини, схожі на шкури невідомих тварин. Накрапає дощ, і важко уявити собі мармурові храми атлантів, блакитне небо, зелень виноградників, пронизану пекучим сонячним промінням…

Коли курортники наступного дня знову прийшли до бухти, море було спокійне. Важко ступаючи по камінню, на берег вийшов водолаз. З нього збігали струминки. Потім з'явився другий водолаз, за ним — третій. Вони оточили уже знайому курортникам людину з сивим волоссям і щось говорили їй, показуючи на море.

Чи не напали вже водолази на сліди Атлантиди? А втім, яка дурниця. Адже вчора ж професор — як шанобливо називали його водолази — сказав, що, на думку деяких учених, величезний острів міг, найімовірніше, зануритися після сильного землетрусу де-небудь у Егейському морі. Шукати його біля берегів Криму, в Коктебельській бухті, було б просто смішно.

Але тут хтось звернув увагу на річ, яка лежала там, де професор розмовляв з водолазами.

Це була чимала кам'яна прямокутна брила.

… Ще в давнину людина намагалась проникнути під воду за коштовними перлиновими раковинами, за смачними устрицями, за красивими коралями. Потім її стали приваблювати золото і коштовності загиблих кораблів: «водолазна лихоманка» почалась у Європі після того, як біля берегів Шотландії потонув величезний іспанський флот, з допомогою якого король Філіпп II гадав підкорити Англію.

А потім людина почала спускатися під воду і заради наукових досліджень. Обличчя нашої планети не раз змінювалось. Високо в горах здивовані туристи наштовхуються нині на закам'янілі відбитки черепашок і риб, а гідрографи, вивчаючи морське дно, несподівано виявляють підводні хребти з ущелинами і скелястими піками.

У найміцніших стальних камерах — батисферах, — які опускають з кораблів на довгому тросі, вчені проникли в такі глибини океану, де панує вічна темрява, а тиск величезної маси води досягає багатьох сотень атмосфер. Але навіть там було виявлено живі істоти: риби з дивовижними щелепами, гігантські спрути — кальмари, черв'яки, що світяться, а ще нижче — фантастичні бруднувато-білі раки і краби.

Людина проникла і нижче дна. Там теж знайдено багато цікавого. Наприклад, під верхнім шаром на дні Чорного моря знайшли шар темного маслянистого мулу — залишки морських тварин, які загинули дуже давно з якоїсь причини.

Дослідники знайшли цю причину: Чорне море інколи дуже опріснювалось, і тоді морські жителі починали поголовно вимирати.

У таємниці підводного світу поступово почали проникати гідрологи, біологи, геологи, хіміки, фізики. Але ж на морському дні є робота і тим, хто вивчає сліди матеріальної культури наших пращурів. Там, де море наступало на сушу, його води заплескотіли над стародавніми портами, сховали храми, в яких приносили жертви богам торгівлі і мореплавання. То ж чи не час і археології перестати бути сухопутною наукою?

Професору Орбелі не довелось довго доводити це. В його розпорядження було виділено все, що він попрохав. Підводного археолога гаряче підтримала Академія наук.

Професора особливо приваблювало Чорне море, біля якого людина жила вже багато тисячоліть тому. На чорноморських берегах мешкали загадкові кіммерійці, напинали свої намети скіфи, жили стародавні народи Кавказу, поселялись греки, йшли в куряві воєнних доріг римські легіонери.

Професор