Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

нашого гідальга трохи від себе і, поклавши йому руки на плечі, вп'явся в нього очима, немов пригадуючи, по знаку він йому чи ні. Вид, постать і збруя Дон Кіхотова здивували його, мабуть, не менше, ніж нашого рицаря вигляд незнайомця. Після тих обіймів першим заговорив ланець, а що він сказав — читайте далі.

РОЗДІЛ XXIV,

де продовжується розповідь про пригоду в горах Моренських

Повідає історія, що Дон Кіхот з превеликою увагою слухав обдертого Рицаря Гір, а той говорив такими словами:

— Будьте певні, пане, хто б ви не були (бо я вас не знаю), що я вам вельми вдячний за ввічливе і приязне вітання, яким ви мене вшанували. Хотів би я мати можливість не тільки доброю волею, а чимось більшим одслужити вам за щире й зичливе ваше до мене ставлення, та боюся, що моя лиха доля не дозволить мені відплатити на чиєсь благодій-ство чим-небудь іншим, як тільки добрими намірами. [138]

— Мої ж наміри,— упав йому в річ Дон Кіхот,— в тому саме й полягають, щоб вам служити; я навіть постановив собі лишитися в цих горах доти, доки не розшукаю вас і не дізнаюсь із ваших уст, чи є ліки на болещі, які, судячи з незвичайного трибу життя вашого, терзають вам душу; якщо такі ліки існують і їх можна знайти, я шукатиму їх скільки сили й снаги моєї. Коли ж недоля ваша така, що виключає можливість будь-якої втіхи, я ладен плакати й тужити над нею посполу з вами, бо знайти людину, що спочуває твоїм стражданням, то вже схоже на якусь, бодай слабеньку, потіху. Якщо мої добрі наміри заслуговують на вдячність і взаємність, благаю вас, пане, ім'ям поштивості, що притаманна вам найвищою мірою, і заклинаю тим найдорожчим, що ви любили чи любите в цьому житті — скажіть мені, хто ви єсте і з якої причини забились у ці несходимі нетрі, де животієте подібно до дикого звіра в таких чужих і незвичних для вас обставинах, як то пізнати з виду вашого й одіння? Клянуся,— тут Дон Кіхот підняв голос,— клянусь рицарським орденом, до якого я, хоч, може, грішний і недостойний, належу, і званням мандрованого рицаря, що як ви мені, пане, зробите цю ласку, буду служити вам щиро й віддано, як велить мій стан і мій сан: або знайду раду на ваше горе, якщо це взагалі можливо, або спільно з вами, як обіцяв, проливатиму сльози над вашим нещастям!

Рицар Лісу, слухаючи таку мову Рицаря Сумного Образу, водно дивився на нього і придивлявся, оглядаючи з голови до стіп; надивившися ж досхочу, сказав йому:

— Коли є у вас що їсти, то дайте мані ради Бога святого! Як наси-щуся, то залюбки вволю вашу волю — се буде лише віддяка за таку до мене ласкаву прихильність.

Тут Санчо видобув дещо з торби своєї, а пастух із бесагів, щоб ланець міг свою млілу душу заживити, і він жадібно накинувся на ту їжу, запихався не жувавши, не ковтав, а глетом глитав. Поки ж їв, то й сам словом не обізвався, і глядачі всі мовчки мовчали. А як попоїв, поманив рукою, щоб за ним ішли, та й повів їх на зелену галявинку, що трохи одаль попід скелею тулилась, простягнувся на моріжку, і всі посідали коло нього, не мовлячи ні слова. Нарешті, вмостившись якомога зручніше, обшарпанець почав:

— Якщо ви, панове, бажаєте, щоб я розповів короткими словами про безмірне моє нещастя, то мусите перше приректи мені, що ніхто з вас ні питаннями, ні якими заувагами не буде переривати нитки моєї смутної повісті, бо як хто раз переб'є, на тому вона й урветься.

Ці слова обшарпанця нагадали Дон Кіхотові історію, яку оповідав йому джура, коли, загубивши лік козам, перевезеним через річку, він так і не доказав її до кінця. Тим часом обшарпанець правив далі:

— Я тим роблю цю засторогу, що хочу якнайшвидше одбути розповідь про мою недолю, бо коли я її згадаю, то завше роз'ятрюю серце. Що менше ви мене питатимете, то скорше скінчу я своє оповідання; не бійтеся, я не омину жодної важливої подробиці, щоб до краю задовольнити вашу цікавість.

Дон Кіхот пообіцяв від імені всіх слухачів не перебивати, і, діставши таке запевнення, обшарпанець почав оповіщати такими словами: [139]

— Звати мене Карденіо, родом я з найкращого міста в Андалузії, походжу з шляхетної і багатої родини, але моя недоля така велика, що як би не плакались на неї отець-мати, як би не побивались кревні, ніякі достатки тут не поможуть: як судилось кому нещастя з неба, то ні на що не здадуться всі дари фортуни. На тій же рідній землі пишав мій небесний рай, що любов прикрасила його невимовною красою: хороша і вродлива була Люсінда, панянка, рівна мені шляхетністю і маєтками, тільки багатша на щастя і бідніша на вірність, якої заслуговували мої чесні наміри. Ту Люсінду я любив, кохав і божествив з найніжніших літ моїх іще дитинних, і вона до мене горнулась щирою душею дівочою. Батьки наші знали про ті любощі і не дуже ними журились, бо розуміли, що все те до чесної мети змагає, а що ми родом і багатством були собі до пари, то наше майбутнє одруження вважалось за річ майже певну. Росли ми отак із нею, росло й наше кохання обопільне; тут панотець Люсіндин вирішив, що пристойніше буде заборонити мені вступ до їхньої господи — в цьому він ніби наслідував приклад батьків Тісби, не раз та й не два оспіваної поетами. Ця заборона лише додала вогню до вогню і жаги до жаги; хоч уста наші змусили до мовчання, так зате говорили наші пера, а вони ще вільніше й повніше спроможні виявити почуття, які таяться в закоханому серці, бо присутність коханої особи часом збентежує найрішучішу одвагу і сковує