Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

піднімальної сили аж ніяк не досить для того, щоб перенести тебе повітрям до самісінької зупинки тролейбуса, та й твоїх сил ледь вистачає, щоб не випустити її у вільний політ. А дощ тим часом нещадний.

До того ж іще одна суттєва незручність: холодно.

Якби були гроші, то чхати тоді на геть усі незручності: тепле таксі — найкращий засіб втекти від стихійного безладдя. Та зарплата очікувалася лише в середу, а півгодини тому настав понеділок, і навіть якщо попоститися кілька днів, то однак на карбованець та дрібні гроші, що є в кишені, до домівки на таксі не добратися. Отак воно: безгріш’я — рід подвижництва…

Вслід за парасолькою Дан вибіг з крутого провулка на Садове кільце і не без зусиль спрямував парасольку до тролейбусної зупинки. Вона була безлюдна, як і та вулиця, незважаючи на ще непізній час, і Дан сумно подумав: а що як тролейбуси вже сховались у свої теплі стійла і чекати їх безглуздо, що перспектив ніяких?

Потрібне було терпіння, і Дан вірив, що володіє ним; вій притулився спиною до дерева, дивився на автомобілі, що зрідка глісерами мчали мілкою річкою Садового кільця. Вона текла повз Дана, повз його крихітну пристань, позначену бляшаною табличкою з літерою Т на ліхтарному стовпі, асфальтовою Волгою вливалася вона в нічний шлюз тунелю, там, удалині, біля Таганки, в яскравий квадрат, трохи приглушений олівцевою штриховкою дощу.

— Давно чекаєте?

Це було слово, вірніше — слова, навіть ціла закінчена фраза з запитальною інтонацією, але вона удалася Дану явною маною, таємничим породженням вітру чи дощу, висловлюючись науковою мовою, аберацією слуху. І все ж він обернувся, визирнув з-під свого розкладного укриття, приборканої парасольки, шукаючи причину слухової помилки. Причина ця — цілком реальна, однак постала вона якоюсь малою на зріст марсіанською істотою в довгополому темному, кольору ночі, балахоні, майже без обличчя, проте Дан все ж помітив очі — чи то вони самі горіли кошачим вогнем, чи то блиснули чимось у них відображеним: може, то фари автомобіля, що промчав, спалахнули в них.

Але було щось таке, що перекреслило вигадану Даном гофманіаду, щось сучасно-раціональне, утилітарно-доцільне, навіть більше — те, що ріднило Дана з цим нічним фантомом: парасолька. Дуже картата, несерйозна, з якимись трояндочками, розводами, і, побачивши її, Дан без суму вгамував уяву, яка розгулялася, і балахон кольору ночі став звичайним модним плащем — з пелеринкою, з пояском, з усім, що належить, а очі очікувально дивилися з-під хустинки, пов’язаної, як її в’яжуть сільські жінки — по брови, щоб дощ не крапав на волосся.

Одне слово, перед Даном стояла жінка, терпляче чекаючи відповіді на своє запитання.

— Хвилин п’ять, — сказав Дан і засумнівався: і справді, скільки він стоїть, підпираючи спиною голу липу? Час збігав, здається, так же повільно, як і асфальтова річка біля низького берега тротуару, він безмірно розтягнувся цієї пустельної ночі, а то і зовсім зник — ніч поза часом. Бо куди ж тоді поділися тролейбуси? Адже розклад в них існує…

— Хвилин п’ять, — сказав Дан. — А може, й більше. Може, цілу годину.

— Ви, напевне, випили? — запитала жінка, але не було в її запитанні звичного презирства до сп’янілого чоловіка, а чулося якесь співчутливе розуміння: мовляв, я прийму ваш жарт, але поясніть мені його підгрунтя, якщо це насправді жарт.

— Випив, — зізнався Дан, — але лишень краплинку, — йому чомусь подобалося відповідати жінці, і жартувати йому теж хотілося, незважаючи на похмуру погоду, швидше наперекір їй. — Зовсім невеличку краплинку червоного вина, але вона змістила моє поняття про час, і хвилина для мене тепер дорівнює годині і навпаки.

Промовив так, послухав себе збоку: ну як?

А виявилося — ніяк.

— Ви дуже твереза, дуже промокла і дуже замерзла людина, — сказала жінка, і в її голосі не було ні усмішки, ні співчуття, лише констатація факту. — Коли доберетеся додому, то негайно прийміть ванну, випийте гарячого чаю і можете дозволити собі кілька краплинок оспіваного вами напою.

Ось вам зручний привід для флірту: ніч, вулиця, ліхтар і двоє — чоловік і жінка, Він і Вона, і Вона не проти підтримати бесіду, спершу легку і бездумну, а що буде потім — не варто загадувати… Але подібна думка видалася Дану оманливою, надто поверховою, порожньою; він відчував, що жінка тільки підтримує розмову — не більше! — і якби на його місці був хтось інший чи інша, все відбувалося б точно так: зустрілися на мить, перекинулися десятком малозначущих фраз і розійшлися, тут же забувши одне про одного. Добра привітність випадкових прохожих — одвічно російська риса, на жаль, нині забута, що навіть викликає часом подив у метушливій міській біганині.

— Я б з радістю прислухався до вашої поради, — усміхнувся Дан, який пом’якшав від власних думок, — але для цього треба спочатку доїхати додому. А тролейбуса немає і не передбачається.

— Чому не передбачається? — здивувалася жінка, і здивування її видалося Дану не удаваним, а цілком щирим. — Зараз підійде.

— Отак і зараз? — Дан все ще намагався жартувати.

Але жінка не сприйняла жартівливого тону.

— Отак і зараз, — серйозно мовила вона. — Заплющіть очі і полічіть до десяти. Ну, заплющуйте, заплющуйте, що вам варто…

Дан послухався. Замружився, міцно-міцно стулив повіки, почав лічити:

— Один… два… три…

На рахункові “дев’ять” жінка — нікому більше! — різко потягла його за лікоть убік від дерева, він не чекав цього, мало не втратив рівноваги, але встояв, втримався на своїх двох, розплющив очі і машинально закінчив:

— Десять!

До зупинки безшумно підплив порожній тролейбус, схожий водночас і на пароплав, і на акваріум, облив водою з-під коліс стовбур липи, де тільки що стояв Дан і звідки жінка передбачливо вивела його, — так буде сухішим.

— Будь ласка, — сказала жінка, — заходьте.

Ніби додому запросила — гостинно і буденно, без будь-якої урочистості, і Дан — от дурень — вимовив розгублено:

— Дякую, — підсадив жінку у тролейбус і зайшов сам.

— Єдиний, — голосно сказала жінка, щоб водій почув її.