Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

привласнив її всю. На могилі гіперборейок посаджено оливкове дерево. Дівчата і юнаки — мешканці Киклад, — перед вступом у шлюб жертвували на їхній гробниці одне пасмо волосся. При цьому дівчата обвивали його довкола веретена, а юнаки — довкола стебла якоїсь рослини.

Кілька століть потому дорійці збудували на острові Делос нове святилище. Тепер до храму вела алея, на сторожі якої стояв ряд мармурових левів.

Знову на Делос помандрували процесії прочан з вотивними подарунками. Знову зазвучали пеани на честь Аполлона: «Іо, іо, Пеан», прочани зі сплетеними на спинах руками оббігали олтар і плескали в оливкове дерево, на пам’ять про те, як перед віками чинили делоські жінки, щоб розвеселити новонароджене Латонине дитятко. А дівчата оспівували в гімнах на честь Аполлона й Артеміди історії славетних мужів та жон, які жили ще перед дорійським нашестям.

Потім для Делосу настали недобрі часи. Римляни розігнали мешканців острова на чотири вітри. Знову заселений острів став здобиччю царя Мітрідата з Понту. Сулла відбудував святилище і ще раз розквітли обряди. Але ненадовго. Знаменитий корсар Атенодор, приваблений чутками про скарбницю святині, напав на Делос, сплюндрував храм, а населення продав у рабство.

Коли Павзаній відвідав Делос, був то острів руїн, що біліли на ясному сонці Егейського моря, наче висушені скелети.

Востаннє запалив кадило на честь Аполлона на острові Делос — імператор Юліан. Але спроба воскресити давніх богів виявилась марною.

Латона, Аполлон і Артеміда не воскресли.

[На Делосі археологи розкопали у руїнах найстаршу грецьку статую, що представляла людську постать — мармурову статую жінки, принесену Артеміді як вотивний дар, та вирізаний на мармурі напис — ім’я жертводавиці. Була нею грецька скульпторка Евтикартіда.]

Сутінки амазонок[156]

Діви—верхівні з Колхіди

У боях неполохливі,

Скіфів юрми, що далеко

За болотом Меотіди

Край посідають дикий.

Есхіл, «Прометей закутий»

… На стінах святині поблизу Фів[157] зберігся напис, викарбуваний за наказом Рамзеса Третього: «Народи Півночі на своїх островах всі одночасно вирушили, підхоплені бурею. Жодна країна не зуміла від них оборонитися. Знищили усіх людей так, немов їх не було, — ринули, наче вогонь спалахнув перед ними».

Мандрівка народів моря змела також царство амазонок, яке занепадало від часу смерті Пентесілеї. Твердині спорожніли, бракувало вартівниць для оборони брам, не ремонтовані мури викришувались, охоронні вали, підмиті морською водою та дощами, западалися в землю, дерев’яні укріплення гнили. Не було бранців, які мали б виконувати найпильніші роботи, забракло навіть рабів-коханців. У стражницях, оборонних вежах, на подвір’ях, площах, у бенкетних залах панувала мертва тиша, яку лише зрідка переривали самотні кроки або ж тупіт коней, гнаних на ніч із пасовищ у мури Теміскіри.

Першими, як завжди, вирушили каски, на яких натискали кавказькі кочівники. Якийсь загін прибився до Теміскіри, вторгся через безборонну браму, захопив табун коней і помчав далі.

Потім щоночі видно було відсвіти пожеж на небі та мандруючі через рівнину безперервні вервечки підвод, що сунули зі сходу на захід. Якось вартівниця з вежі принесла звістку, що одна колона змінила напрямок руху і повернула до Теміскіри.

Цариця зібрала усіх амазонок і наказала молодим войовницям сісти на три кораблі, що стояли у пристані, та пливти до Тавриди. Сама цариця не хотіла покидати місто. Разом з царицею зосталися товаришки її молодості, надто старі, щоб вирушати в море та засновувати нове царство. Вони вирішили померти разом із Теміскірою, — в палаці зі стінами, розмальованими синіми кіньми та завішеними зброєю, яка впродовж стількох поколінь здобувала славу.

Дворогий місяць світив на небі, коли три кораблі відчалили від пристані біля гирла Термодонту та випливли в море.

Віяли сприятливі вітри і через кілька днів плавання амазонки дісталися Кремнів над Меотідським озером[158]. Сонце сідало. На скелястому березі стояла безверха святиня, уся відкрита небу.

Амазонки вибрались на вершину пагорба, увійшли до порожньої святині і стали півколом довкола олтаря, збудованого колись їхніми предкинями з чорного каменю. Потім уклалися на землю і так провели першу ніч в країні царських скіфів. Коли сонце зійшло та освітило олтар, побачили на ньому сліди крові, але не знали, чи була то людська кров, чи кров жертовних тварин.

Віддавшись опіці Артеміди Тавридської, залишили святиню і одна за одною спустились стрімких схилом у долину, вирушивши в глибину суходолу. Щастя їм сприяло, бо під вечір здалека побачили ріку і стадо білих коней. Амазонкам заіскрилися очі — вони не були призвичаєні до піших мандрів, уміли подорожувати лише верхи і воювати з коней. Тварини, очевидно, прийшли до водопою, але не мали спутаних ніг і ніде не видно було конюхів. Либонь, амазонки зустріли диких білих румаків венетських[159], знаменитих в Ахайї та у Гетитському царстві. Але нелегко було їх піймати, бо, коли намагалися підійти ближче, старий огир заіржав та почвалував у степ, а все стадо, б’ючи копитами, аж земля гула, помчало за ним і невдовзі зникло дівчатам з очей.

Наступного дня зранку амазонки нарвали конопель і зробили з них пута та шнурки. Ввечері стали на чатах біля водопою. О тій самій порі, що й попередньо, з’явилися білі коні. Тоді амазонки оточили старого огира, а одна з них, майстриня приборкувати диких коней, закинула на нього шнура. Огир намагався зірвати його, але шнур затискався довкола його ніг у пута; амазонка припала до огира, підхопила його за гриву й почала ніжно гладити по шиї, шепочучи якісь слова. Огир борсався, з його