Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

країні, подарувало йому те, на що він ніколи вже не сподівався, давши ордену обітницю безшлюбності та простоти. Він хотів, мусив жити.

Адже тут, на русинських землях, він був вже не зовсім тим лицарем-тамплієром, яким заприсягнувся бути. Яка користь у цім краї з його целібату, його відречення від життя, сповненого кохання до неї?

Відколи він привіз її сюди, Доріан розквітала просто на очах. Затюкане нормандське дівча, цей тендітний пуп’янок, котрий йому вдалося вивезти з Франції, загорнувши у поли свого плаща, перетворювався на витончену троянду.

Він вчив її усьому, що знав сам: читати, малювати, рахувати... Вона з легкістю опанувала русинську та польську мови і навіть допомагала йому, виконуючи нескладні креслення споруд, часом підказуючи несподівані рішення.

Вона горнулася до нього вечорами, споглядаючи зоряне небо над замковими баштами, їздила з ним на полювання і кінні прогулянки. Вона ставала частиною його, все глибше і глибше западаючи у душу.

Зрештою Х’юго де Моле почав ловити себе на думці, що Доріан, його маленька вихованка, хвилює йому серце більше, ніж будь-яка жінка у цьому містечку. І що не за горами той час, коли він змушений буде віддати її комусь за дружину, благословивши на шлюб, як батько доньку.

Що за дурня? Хіба він їй батько? І чому він повинен віддавати комусь ту, котру жадає сам?

Від цього шлюбу могло б народитися багато здорових та гарних дітей, якби він міг прожити довше.

Але невблаганна доля мала свої плани, виділивши йому так мало часу, а лоно Доріан не бажало вагітніти раз за разом. Зрештою, він і сам приділяв їй недостатньо часу!

Замість ранкових пестощів у ліжку — ранні підйоми та вічні будівничі справи... Здавалося, у цьому місті немає жодного муру, жодного каменя, до якого б не торкнулася його рука.

На прохання князя Юрія він реконструював застарілі укріплення, перебудовував башти і укріпляв стіни бастіонів. Володарю цієї землі забажалося мати на східній межі міста церкву, котра могла б слугувати одночасно оборонною твердинею, — Х’юго де Моле здійснив це бажання. Він побудував величний храм, присвятивши його своїй Доріан. А вона нарешті вдячно подарувала йому сина, спадкоємця Годфруа. Він підносив її у своєму серці вище за ті стрімкі шпилі замку, в котрому князь Юрій люб’язно дозволив оселитися втікачам-тамплієрам. Але насправді він їй зумів дати так мало!

Доріан обперлася рукою на підвіконня бійниці. Холодний вітер вривався тугим струменем, вибиваючи волосся з-під її розшитого білими перлами очіпка. Від болю, що терзав її серце, хотілося скавуліти собакою.

— Дорога моя пані! — Георг де Гастон несміливо обійняв тендітні плечі Доріан. — Усе в руках Господніх. Маємо бути сильними і вірити.

— Але мій пан помирає, мессіре де Гастон! Що буде далі?

— Будемо жити далі, моя пані. Інакше не можна.

— Ви не розумієте! Він моє життя!

Де Гастон скрушно зітхнув. Він уже знав те, про що Доріан поки що не знала. Найперше про те, що остання воля де Моле мала назавжди розбити серце цієї відданої і закоханої у нього жінки.

Доріан вирвалася із обіймів де Гастона і побігла крутими сходами донизу. Долонею затулялася, аби ніхто не почув її плачу.

У нагрітому жаровнями подружньому покої Х’юго де Моле почувався, як у пекельному вогні. Холодна долоня Доріан, що лягла на його чоло, на мить остудила той вогонь. Де Моле підняв важкі повіки.

Вона вже ластівкою вилася навколо хворого. Зволожувала потріскані губи, притуляла до чола змочений у крижаній воді шматок полотна.

— Послухай мене, Дорі! — він прошипів ці кілька слів, прокашлявся, спльовуючи кров на білу хустинку, яку вона завбачливо піднесла йому до вуст. — Мені важко це казати тобі, але все йде до гіршого. А тому вислухай, що я тобі зараз скажу: ти мусиш відпустити Годфруа, Доріан, — прошепотів де Моле, докладаючи чималих зусиль. — Мусиш відпустити нашого сина. Нехай повертається з Георгом де Гастоном до Нормандії, нехай повертається на батьківщину.

Вона від несподіванки завмерла, заніміла, намагаючись усвідомити зміст сказаних де Моле слів.

— Мій пане, ти хочеш, аби я відпустила нашого сина до Нормандії з мессіром де Гастоном? — перепитала Доріан. — А я? Я маю залишитися тут?

— Де Годфруа? — важко проговорив Х’юго, простягаючи руку. — Поклич його, Доріан. Я маю попрощатися з нашим сином, поки свідомість не покинула мене.

— Ні! Ні! — закричала вона. — Ти не можеш так вчинити зі мною! Ти не можеш померти, мій пане!

— Поклич Годфруа, Доріан! Поклич нашого сина!

Вона звикла коритися йому в усьому, бо та покора ніколи не була для неї чимось складним, неприйнятним чи обтяжливим. Але тепер, на смертному ложі, Х’юго наче знущався з неї.

— Наш син, наш Годфруа — спадкоємець давнього і славного роду! — прохрипів він. — А тому має повернутися на батьківщину і продовжити рід де Моле. Ти ж після моєї смерті залишишся тут, вийдеш заміж за мессіра Бертрана де Фруа і намагатимешся бути щасливою.

Від такого їй перехопило подих. Гнів заклекотав у грудях, а потім зірвався з припону і завертівся на кінчику язика. Бертран де Фруа? Як сміє він таке говорити їй? Як може вимагати таке від неї? Вона ж його законна дружина! Вона...

— Послухай мене, Доріан! — кров червоним струмочком стекла з кутика губ