Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

окупації, залишилися тільки дві церкви відкриті для вірних, і то лише з уваги на бажання показати закордонним туристам і політикам релігійну „толеранцію”.[63]

Після фізичного винищення духовенства, церковної прислуги і вірних УАПЦерква існувала далі нелеґально. Хоч остання церковна громада була офіційно розв'язана в 1936 році, малі рештки священиків і монахів, маскуючися і скриваючися перед ҐПУ, продовжали потаємно апостольську працю серед вірних, за що були карані деколи навіть і розстрілами на місці зловлення (напр., чернець Пилип у 1937 році або ігумен Арсеній у 1941 році).

БОРОТЬБА З НАЦІОНАЛЬНИМИ УХИЛАМИ В ПАРТІЇ

Шумськізм

Внутрішньо-партійна опозиція в КП(б)У проявилася в 1924-1926 роках. Вона спрямувалася проти московських централізаційних заходів і нової програми національної політики большевиків. Провідними особами цієї опозиції були: нарком освіти Олександер Шумський, економіст Михайло Волубуєв, нарком фінансів Сергій Полоз, Василь Еланський, голова спілки письменників, та ряд інших українських комуністів, що мали впливові становища в партії і в харківському уряді, їх підтримували бувші боротьбісти, письменники й учені. Шумськісти вийшли перші з критикою щойно започаткованої системи політики послідовної централізації, що пізніше дістала назву сталінізму, та висунули „ясну програму позитивних вимог усамостійнення УССР”.[64] Вони домагалися забезпечення провідної ролі українських комуністів у КП(б)У, рівноправности КП(б)У з іншими комуністичними партіями в Комінтерні, участи УССР в керуванні закордонною політикою, створення територіальної армії України, повної автономії в освітніх і господарських справах. Особливо гостро виступили шумськісти в 1926 році проти централізаційних реформ Сталіна в зв'язку з індустріялізацією, які позбавляли Уряд УССР функцій влади на користь всесоюзного уряду та проти централізації тяжкої промисловосте України.

Опозиційні виступи Шумського зійшлися в літературній ділянці з опозицією Хвильового проти домінації російської культури в Україні й викликати своїми популярними і зрозумілими гаслами ідеологічну атмосферу опозиції на Україні проти московського централізму. В Кремлі потрактовано це як ідеологічний вилім і серіозну загрозу, тимбільше, що до голосу шумськістів прислухалися інші неросійські народи (особливо грузини), а поза кордонами СССР українські комуністи в Західній Україні (КПЗУ) приєдналися до позицій Шумського. Опозиція українських комуністів набрала широкого розголосу і розслідження її передано в 1926 році окремій Комісії III Інтернаціоналу.

ЦК КП(б)У на доручення московського Політбюра постановив в квітні 1927 р. усунути Шумського з партії, але його справа була в Комінтерні, куди вніс її член ЦК КПЗУ Васильків-Турянський, мотивуючи, що вона виходить поза компетенції КП(б)У. Спір поглибився, бо тій же Комісії Комінтерну московські большевики поставили на розгляд справу націоналістичного ухилу члена політбюра КПЗУ Карла Максимовича та Василькова-Турянського. Це довело до розламу серед тих галицьких комуністів, котрі вважали Шумського і Максимовича за своїх ідеологічних провідників. Група Василькова-Турянського вийшла в квітні 1928 р. з КПЗУ. Контрольна Комісія Комінтерну осудила діяльність групи Василькова-Турянського. Шумський і Максимович в квітні 1929 р., виконуючи постанову цієї Комісії Комінтерну, склали неясного змісту заяву, проти використовування їхніх прізвищ тією групою, але вину за її становище приписали Комуністичній Партії Польщі (КПП), домагалися для себе привернення членських прав і звільнення від закидів у націоналістичному ухилі. Це визнано за невистачально щире каяття. Максимовича виключено з III Інтернаціоналу за підтримування зв'язків з групою Василькова-Турянського, а Шумському висловлено гостру нагану з попередженням. КП(б)У не змінила свого осуду і Шумського вислала спершу до Москви на становище голови профспілки учителів. Звідтам Шумський був засланий на Соловки разом з Максимовичем. Скрипник допоміг Каґановичеві виконати доручення Сталіна усунути з України Шумського.

Осудження Шумського привело до репресій на ближчих співробітників Шумського, яких у 1930-1933 роках арештовано, депортовано або розстріляно.

Олександер Шумський це найвизначніша постать з рядів колишніх українських есерів, що творили в УПСР ліву фракцію боротьбістів. Після їхнього спільного виступу з большевиками проти Центральної Ради на І Всеукраїнському З'їзді 17.12.1917 р. боротьбісти були виключені з партії есерів. Група боротьбістів з Шумським на чолі втекла до Харкова окупованого большевиками, оголосила себе окремою партією УПСР-боротьбістів. Шумський, Полоз, Михайличенко та інші виїхали до Петрограду переговорювати з большевицьким центром, щоб створити в Україні коаліційний уряд, складений з большевиків і УПСР (боротьбістів) подібно як було з урядом РСФСР. Ленін спершу вагався і передав Сталінові вести переговори, а наприкінці 1919 р. зажадав, щоб боротьбісти розв'язали свою партію і вступили без застережень до новоствореної в липні 1919 р. КП(б)У. Шумський з своїми однодумцями об'єдналися з лівою фракцією українських соціял-демократів-незалежників (Авдієнко, Пісецький) і створили Українську Комуністичну Партію (УКП). Есдеки-незалежники старалися, щоб III Інтернаціонал прийняв УКП як територіяльну партію в свій склад, але російські большевики перебили ці заходи.

„Леніна особливо турбувала Партія Соціял-Революціонерів-боротьбістів. Прийнявши комуністичну програму, боротьбісти обстоювали разом з тим здійснення на практиці свобід для неросійських народів, що їх було проголошено в декляраціях. Вони разом з тим вимагали створення окремої національної української армії. Ленін бачив, що ... боротьбісти можуть розпочати повстання, маючи добрі зв'язки з селом. Тому він став прикладати всіх зусиль, щоб влити партію боротьбістів до КП(б)У, відділу РКП(б). Плян його був простий:

а) знищити незалежну українську комуністичну політичну організацію, небезпечну для монополії Російської Комуністичної Партії в Україні;

б) унешкодити членів партії боротьбістів. Небезпека від боротьбістів була в тому, що боротьбісти – пише далі Д. Соловей – підтримували опозиційні українські елементи та захищали повстанців-партизанів, які виступали проти масових вивласнень, чи конфіскації, що їх здійснювали „продотряди”, надіслані в Україну з РСФСР та проти антиукраїнської політики завойовників. А під „інтересами пролетаріяту” ховалися місцеві інтереси великоруського пролетаріяту. Ленін висунув гасло „єдности дій пролетарів великоруських і українських”, оголосив, що ніби від цього залежить чи вільна Україна буде можлива чи ні. Але ця „єдність дій” полягала в підкоренні московському центрові та в безвідмовному виконані його розпоряджень”.

Великоруський централізм Леніна був послідовний і далекозорий. Протиукраїнська боротьба Леніна була замаскована інтернаціональною фразеологією. „Ленін був не проти українців, але при тій умові, що вони ніякої вирішальної ролі в Україні не будуть відогравати. Що вони, українці, ніяких окремих від Росії самостійних національних завдань не ставитимуть і цілком у всьому підкорятимуться зарядженням і керівництву його партії в Москві. Що вони, українці, безвідмовно поставлять до диспозиції кремлівської влади усі ресурси і всю фізичну й мозкову робочу силу українського народу”.[65]

А цього українці не хотіли робити. Вони хотіли ввійти в партію, щоб перемогти великоруських шовіністів. І про це Ленін знав. Тому після злиття боротьбістів з КП(б)У в 1920 році, почалася в липні 1921 року велика чистка в