Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Яка шкода, що господь не створив мене мурашкою, — зітхнув досить голосно п'яний отець Голубінка.

Ніхто, крім Нестора, що хихикнув у потилицю молодій Ілаковичці, не дав пізнати по собі, що помітив цей нетактовний випад. Вдала, що не почула, і сама пані деканова.

Заїкуючись та промочуючи час від часу горло содовою водою, пані деканова викладала уривчастими від хвилювання реченнями приблизно таке: у місті Туріні в Італії знаходиться плащаниця, в яку саме був оповитий Ісус Христос, коли його зняли з хреста.

Доктор Гук попросив дозволу задати одне питання: звідки всі ті дослідники можуть знати, що саме в ту плащаницю був загорнутий Ісус Христос?

Дами голосно обурились на таке провокаційне питання, а пані деканова подякувала кивком голови доктору Гукові.

— Отож, прошу панства, питання доктора Гука дуже доречне. Треба сказати, що до другої половини минулого століття взагалі були тільки здогади щодо автентичності плащаниці. Плями, які слабо виднілись на плащаниці, не давали чіткої картини. Щойно з винаходом фотографії виявилося, що плями оті на плащаниці — негатив, який на фотографічній плівці дав позитив, де виразно можна розпізнати обличчя і взагалі контури тіла Христа. Ця обставина, що на плащаниці відбитий саме негатив, а не позитив, має надзвичайно важливе значення для дослідників, бо вона виключає будь-яку фальсифікацію. Справа в тому, що до винаходу фотографії жодний художник поняття не мав про які-небудь негативи.

— Якщо так, то маємо діло з чудом?

Доктор Гук піднявся з-за столу, вийняв блокнот, щоб зафіксувати відповідь пані деканової.

Дружини священиків знову зашикали на нього: ради бога, як можна бути таким нетактовним?

Та пані деканова і цим разом визнала, що питання доктора Гука дуже доречне. З тріумфуючою усмішкою на своїм нервовім, худорлявім обличчі заявила, що вся суть у тому, що тут немає жодного чуда.

— Так, прошу панства, ніякого чуда, бо відбиток святого тіла на плащаниці стався зовсім природним шляхом. Французькі вчені на дослідах довели, що амоніякові випари, які появляються при розкладі тіла (доктор Карвовський подав навіть хімічну формулу, але деканова, річ ясна, не запам'ятала її), можуть на полотні, насиченому соком з алое, викликати тривалі зміни. Проведено, прошу панства, цілий ряд експериментів, що повністю підтвердили цю теорію.

— То виходить, що зі мною можна б таке саме зробити? — спитав уже безпосередньо деканову Модест Голубінка, а потім звернувся до молодшої з дочок Меланії Річинської: — Панно Марусю, я вам принесу цілий оберемок алоесів, тільки натріться ними та загорніться у простирало, аби я дістав ваш відбиток.

Отець Ілакович гмикнув багатозначно.

— Отче Модесте, попросіть для себе ще одну порцію чорної кави…

— А звідки взяти амоніякових випарів? — запитала по-дурному тітка Рузя, що викликало бурю сміху, такого несумісного з настроєм, який панував у залі.

Доктор Гук знову звівся, щоб запитати щось, але після безтактного виступу своєї сусідки нервово махнув рукою, сховавши блокнот у нагрудну кишеню. Та пані деканова наче вгадала питання, що їй хотів поставити доктор Гук:

— Напрошується сумнів, прошу панства, чи це саме та плащаниця, в яку був загорнутий Ісус Христос, бо… коли — панство розуміють? — відбитка сталася натуральним способом, то не мусив це бути саме Христос, а міг це бути який-небудь інший розп'ятий.

Доктор Гук знову вийняв свій блокнот.

Пані деканова однією рукою сіяла сумнів в серця своїх слухачів, а другою вміло виполювала його.

Натурально, могли б бути такі сумніви, якби не стверджено з лікарсько-судовою точністю і акуратністю, що кількість, величина і розміщення ран, відбитих на плащаниці, йота в йоту збігаються з тими, які описано у святім письмі.

— А тепер, про-прошу панства, найцікавіше на десерт, — вона відкрила сумку й вийняла звідти фотознімки негатива й позитива плащаниці.

Молодь рушила до столу, при якому сиділа деканова. Деканова крутила знімками на всі боки, як дзеркальцем, але з рук не випускала. Старші священики, які з великою цікавістю слухали розповідь дружини свого колеги (добре їздити тим, що не мають дітей!), тепер зберігали відповідну до віку й становища статечність. Тим паче, що в справі турінської плащаниці церква й досі не зайняла догматичного становища.

Коли трохи заспокоїлись з отими фотографіями, між отцями парохами пішли розмови, як у кого в парафії стоїть справа з сельробами. Всі молодші й старші рангом священики сходились на тому, що весь отой сельробівський рух по селах, всі оті колотнечі й страйки, як, наприклад, страйки рільничих робітників на Снятинщині, на Равщині, в Рудеччині, є, по суті, тільки прямим наслідком політичної бездіяльності католицьких організацій і окремих отців парохів по галицьких містечках та селах.

— Чому, — спитав вуйко Ілакович, підставивши під погляди присутніх своє благородного рисунка, дарма що вже в сивій оправі, вродливе обличчя, — по селах, де як слід діють католицькі організації, де досить численна католицька преса, де отці парохи сумлінно виконують всі вказівки й доручення преосвященного і не стоять осторонь політичної роботи серед парафіян, — чому там не чути ні про яких сельробівців? Прошу відповісти…

«Добре тобі питати — чому, коли твоє село темне як ніч», — із заздрістю подумав отець Свійко. Він мав дещо відмінний погляд на поширення сельробівського руху по селах. З своєї власної гіркої практики на цій ниві знав, що Ілакович спрощує справу, коли зростання сельробівського руху пояснює виключно бездіяльністю католицьких організацій. Проте, не маючи відваги виступити відверто з власними тезами, щоб не викликати підозріння щодо своєї душпастирської діяльності, Свійко запитав в обхід:

— А як ви, отче Сидоре, дивитесь на страйки робітників по фабриках? Що ви скажете про страйк цегельників під Перемишлем чи робітників фабрики скла на Жовківщині? Мені цікаво знати, з якої точки ви дивитесь на ці випадки?

Вдаючи з себе несвідомого, Свійко з облудною уважністю вп'явся очима в пишно викроєні уста Ілаковича.

Ілакович не повірив щирості Свійка. Був майже впевнений, що галган[80] провокує його в присутності деканів. Якусь секунду шукав відповіді. Потім, піднявши вгору руку із складеними як для благословення пальцями, з відповідним акцентом відказав Свійкові і тим, що наставились його послухати:

— Хай ці справи не турбують вас, отче. Смійтеся з цих страйків! Це не українські робітники страйкують, бо українських робітників взагалі нема. Нема, отче!

— Як то нема? — вихопився хтось з молодих, і йому вторував веселий гомін з задніх столів.

— А так, що в нас, — преспокійно погладжуючи хребтом долоні своє гладке підборіддя, промовив вуйко Ілакович, — поки що нема робітничого класу (він акцентував у слові «класу» тверде «л»), і тому нам нічого сушити собі голову над цими