Харукі Муракамі - Погоня за вівцею

— А чому ти заховався тут від людей?

— Якщо скажу — будеш сміятися! — відповів Чоловік-Вівця.

— Чого б це я мав сміятися? — сказав я. Не було жодної причини, щоб сміятися.

— Нікому не скажеш?

— Нікому не скажу.

— Бо не хотіли йти на війну.

Якийсь час ми йшли пліч-о-пліч мовчки. Хоч, правда, врівень з моїм плечем було не його плече, а голова.

— На війну з якою країною? — спитав я.

— Не знаю, — відповів Чоловік-Вівця і відкашлявся. — Та все одно нам не хотілося воювати. Тому живемо, як вівця. А коли так, то звідси не виїжджаємо.

— А народився ти в Дзюнітакі?

— Ага. Тільки нікому про це не кажи.

— Не скажу, — відповів я. — Міста не любиш?

— Того, що внизу?

— Ага.

— Не любимо. Бо в ньому повно військових, — сказав Чоловік-Вівця і ще раз відкашлявся. — А ти звідки?

— З Токіо.

— Про війну чув?

— Ні.

Після того Чоловік-Вівця наче втратив до мене цікавість. До самого пасовища ми з ним ні про що не розмовляли.

— У гості не зайдеш? — спитав я Чоловіка-Вівцю.

— До зими готуюся, — відповів він. — Дуже багато роботи. Якось іншим разом загляну.

— Я хотів би зустрітися з моїм другом, — сказав я. — Є причина, чому я будь-що маю поговорити з ним цього тижня, не пізніше!..

Чоловік-Вівця сумовито похитав головою. Його вуха при цьому метлялися то в один, то в інший бік.

— Вибач, але, як ми вже казали, не можемо нічим допомогти.

— То, може, хоч скажеш йому про це?

— Угу, — відповів він.

— Спасибі, — сказав я.

І ми розійшлися.

— Як збиратимешся до лісу, не забудь причепити собі дзвіночок! — на прощання застеріг Чоловік-Вівця.

Я попрямував до будинку, а Чоловік-Вівця, як і попереднього разу, розтанув між березами на сході. Нас розділило по-зимовому потьмяніле зелене німотне пасовище.

Того дня пополудні я взявся пекти хліб. Книжка під назвою «Як спекти хліб», яку я знайшов у кімнаті Пацюка, була написана у надзвичайно приязному стилі. На її обкладинці красувалася реклама: «Якщо вмієте читати — зможете легко спекти хліб». І, треба сказати, вона виявилася правдивою. Дотримуючись порад у книжці, я справді без особливих зусиль спік добрий хліб. Його духмяний запах плив у повітрі, надаючи атмосфері в будинку затишку й тепла. Та й смак його на перший раз був зовсім непоганий. Пшеничного борошна та дріжджів у кухні виявилося стільки, що принаймні про хліб не треба було б турбуватись, якби раптом довелося тут зимувати. Надовго вистачало б також рису і спагеті.

На вечерю я з’їв хліб, салат та яєчню з шинкою, а на десерт — консервованих персиків.

На сніданок я зварив рису і приготував плов з консервованого лосося, морських водоростей і грибів.

На обід використав сирники з холодильника і міцний чай з молоком.

О третій з’їв морозиво з лісовими горіхами, полите лікером.

Повечеряв куркою, спеченою у духовці, і розчинним супом.

Я знову почав товстіти.

Пополудні десятого дня, оглядаючи книжкові стелажі, я помітив, що одну із старих книжок зовсім недавно хтось начебто читав. Тільки на ній зверху не було пилу, а її спинка ледь-ледь виступала із загального ряду.

Я зняв книжку з полиці й, сівши на диван, почав її перегортати. Книжка мала назву «Генеалогія паназійства» і вийшла у світ під час війни. Папір нікуди не годився — від нього пахло пліснявою. Видана під час війни, а тому за своїм змістом одностороння і непереконлива, вона наводила таку нудьгу, що хотілося позіхати через кожних три сторінки. Однак і в ній де-не-де попадалися замазані цензурою речення. Про події 26 лютого 1936 року не згадувалося жодним словом[28].

Не вчитуючись у зміст, я перегорнув книжку до кінця — і саме там мені на очі потрапив чистий листок білого паперу. Після старих пожовклих сторінок він здавався справжнім чудом. Праворуч на ньому була позначка: «Додаток», а під нею список відомих і невідомих прихильників так званого паназійства з відомостями про час і місце їхнього народження. Переглядаючи його, десь посередині я наткнувся на ім’я Шефа. Того Шефа з вівцею в голові, з волі якого мене сюди привело. Його місце народження — Хоккайдо, місто Дзюнітакі.

Поклавши книжку на коліна, я заціпенів. Минуло досить багато часу, поки мої думки набрали словесної форми. Відчуття було таке, ніби мене чимось добряче вперіщили ззаду по голові.

Адже я мав би сам здогадатися. На самому початку збагнути. Мав би відразу перевірити, як тільки почув, що Шеф народився у родині бідного селянина на Хоккайдо. Хоч би як уміло він приховав своє минуле, все одно залишалися якість способи розслідування цього факту. Скажімо, той секретар у чорному костюмі міг би це швидко зробити для мене.

Е, ні!

Я похитав головою.

Секретар не міг не перевірити цього. Його не назвеш недбалим. Навіть коли йдеться про дрібниці, він завжди прораховував усі можливості. Як, скажімо, мою реакцію і поведінку.

Безперечно, він знав усе заздалегідь.

Ніщо інше на думку не спадало. Знав, але все одно потратив стільки зусиль і часу на переконування і навіть залякування, щоб загнати мене сюди. Чому? З будь-якою справою він міг би упоратися набагато краще за мене. Та навіть якщо з якоїсь причини він мусив скористатися моїми послугами, то на самому початку мав би сказати, куди мені вирушати.

Сум’яття в голові вляглося, а натомість мене почала розбирати злість. Усе здавалося гротеском та обманом. Пацюк щось знав. Як і секретар у чорному костюмі. І тільки я, опинившись посередині між ними, ні про що не здогадувався. Всі мої припущення били мимо цілі, всі дії виявлялися помилковими. Мабуть, загалом моє життя позначене печаттю невдачі. Тож, звісно, мені нікому дорікати. Та все ж хто дав їм право так зі мною поводитися? Вони мене так використали, вичавили з мене всі соки, збили з ніг, що далі й нікуди!

Мені захотілося все кинути і негайно спустися з гір. Та зробити цього я не мав права. Я вже занадто далеко зайшов, щоб раптом усе кинути. Найпростіше було б — заголосити й розплакатися. Та навіщо? Адже попереду, здавалось, мене чекає ще щось гірше, коли доведеться плакати по-справжньому.

Я приніс з кухні пляшку віскі, наповнив склянку на сантиметрів п’ять і випив. Думати про щось інше я не міг.

9. Що відображається у дзеркалі, а що — ні

Вранці десятого дня я вирішив усе забути. Все, що я міг втратити, втрачено.

Того ранку під час бігу вже вдруге почав іти сніг.