Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

колись мені випало пройти пішки від Нового Орлеана до Ненсіз-Лендінга, що в штаті Міссісіпі,— щось із п’ятсот миль. Так от, порівняно з теперішнім переходом за ріг, до бару Джо Белла, то була дитяча забавка. В гітару налилося води, паперові сумки розмокли від дощу, розлізлись, і пляшечки з парфумами полетіли на тротуар, а перла покотилися в стічний жолоб; вітер збивав мене з ніг, кіт дряпався, кіт нявчав, та що найгірше я сам тремтів з ляку, мов останній боягуз, мов той Жозе: мені здавалося, ніби залита дощем вулиця аж кишить невидимцями, що тільки й чекають зручної нагоди схопити мене й кинути до тюрми за допомогу злочинниці.

Злочинниця сказала:

— Ти припізнився, малий. Коньяк приніс?

А визволений з наволочки кіт скочив їй на плече і, вмостившись там, вимахував хвостом, неначе диригував якимсь бравурним маршем. Здавалося, і в Холлі вселився цей мотив, таке собі розвеселе „Ьоп voyage[22] тру-ля-ля“. Відкорковуючи пляшку з коньяком, вона сказала!

— Це моє придане. Ідея була така: на кожні роковини — по чарочці. Хвалити бога, іншого приданого я так і не купила. Містере Белл, три келишки нам, сер.

— Вам потрібно тільки два,— озвався він.— Я за ваші дурощі пити не бажаю.

Що дужче вона його улещала („Ну містере Белл, дами ж не щодня їдуть у безвість. Невже ви не вип’єте зі мною на дорогу?“), то сердитіше він відповідав:

— Мені діла до цього нема. Забаглося вам у пекло — катайте, воля ваша. Тільки я вам помагати не буду.

То була не зовсім, правдива заява, бо за кілька секунд після неї біля бару загальмував найманий лімузин, і Холлі, що перша помітила його, поставила свій келишок і звела брови, ніби сподівалася побачити не кого іншого, як районного прокурора. Те саме відчув і я. А коли побачив, як почервонів Джо Белл, то мимоволі подумав: боже мій, він таки викликав поліцію. Та він, залившись краскою по вуха, пояснив:

— Це пусте. „Кадилак“ від Кейрі. Я найняв його. Одвезти вас до аеропорту.— Він повернувся до нас спиною і заходивсь коло своїх квітів.

— Добрий, любий містер Белл,— мовила Холлі.— Погляньте на мене, сер.

Він не обернувся. Тільки висмикнув з вази квіти й шпурнув ними в Холлі; квіти пролетіли повз неї і розсипались по підлозі.

— Прощавайте,— мовив він і, наче його раптом занудило, кинувся до чоловічої вбиральні. Ми почули, як клацнула засувка.

Шофер від Кейрі був чоловік світський: він прийняв наш сяк-так спакований багаж надзвичайно чемно, та й потім, швидко ведучи машину містом крізь дедалі менший дощ, навіть бровою» не повів, коли Холлі знімала з себе свій вершницький костюм, що його так і не мала нагоди перемінити, й з трудом залазила у вузьку чорну сукню. Ми не розмовляли: розмова могла призвести лише до сварки, та й Холлі, як видно, була надто занурена у власні думки. Вона щось мугикала собі під ніс, потягувала з пляшки коньяк і весь час нахилялася й визирала у віконце, наче шукала очима якийсь будинок або ж, розважив я, просто дивилась востаннє на знайомі місця, бажаючи закарбувати їх у пам’яті. Та виявилося, що ні те, ні те. А ось що.

— Спиніться тут,— звеліла вона шоферові, і ми стали біля бровки тротуару десь в Іспанському Гарлемі.

То була неоковирна похмура вулиця, грубо розцяцькована афішами з зображеннями кінозірок і мадонни. На тротуарах вітер ганяв розсипи фруктових шкуринок та зотлілих газет — вітер ще бурхав, проте дощ ущух, і на небі з’явилися голубі просвітки.

Холлі вийшла з машини, узявши з собою кота. Колисаючи його й чухаючи за вухом, вона спитала:

— Ну, як ти думаєш? Мабуть, тут саме місце для такого розбишаки, як ти. Сміттєві ящики. Тьма-тьмуща пацюків. І бездомних котів скільки хочеш, буде тобі з ким водитися. Отож катай,— мовила вона й кинула його на тротуар, а коли він не зрушив з місця,— тільки задер свою бандитську морду й запитально подивився на неї жовтим піратським оком,— тупнула на нього ногою.— Я сказала — йди геть! — Кіт потерся об її ногу.— Я сказала — геть к ...! — крикнула вона, тоді скочила в машину й, грюкнувши дверцятами, мовила до шофера: — їдьмо, їдьмо.

Я був приголомшений.

— Ну ти ж таки... Ну ти ж таки стерво!

Ми проїхали цілий квартал, доки вона обізвалася:

— Я тобі казала. Ми з ним просто зустрілись одного разу біля річки, ото й тільки. Він сам собі, я сама собі. Ми нічого одне одному не обіцяли. І ніколи...— мовила вона, та раптом голос її урвався, а обличчя сіпнулось і смертельно поблідло. Машина саме стала перед світлофором. А Холлі вже відчинила дверцята й бігла назад вулицею; і я теж побіг за нею.

Але кота не було на тому розі, де ми його залишили. Та й нікого там не було, на всій вулиці, тільки якийсь п’яниця спинився помочитись, і дві черниці-негритянки вели гурт дітлахів, що хором виспівували пісню. Потім з будинків повисипали інші дітлахи, а жінки перехилялися через підвіконня подивитись, як Холлі гасає сюди-туди вподовж кварталу, раз по раз гукаючи: «Гей, кіт! Де ти?.. Гей, кіт!» Вона бігала так доти, доки до неї підступив рябий хлопчисько, тягнучи за шкуру старезного кота.

— Міс, хочеш гарну кицю? Дай долар.

Шофер приїхав слідом за нами й чекав. Тепер уже Холлі не опиралася, коли я повів її до машини. Тільки біля дверцят загаялась: подивилася повз мене, повз хлопчиська, що й досі тицяв їй свого кота («Півдолара. Ну, двадцять центів, гаразд? Двадцять це недорого»), а тоді здригнулась і схопилася за мою руку, щоб не впасти.

— Ой боже милий! Та ніякі ми з ними не чужі. Він же був мій.

Тоді я пообіцяв їй, що неодмінно повернусь і знайду її кота.

— І подбаю про нього. Обіцяю тобі.

Вона усміхнулась, але то була безрадісна подоба усмішки.

— А що буде зі мною? — мовила вона пошепки й знову здригнулася.— Я дуже боюся, малий. Еге ж, нарешті боюся. Бо так може тривати без кінця. Так ніколи й не знатимеш, що твоє, поки його не зречешся. Коли накочує — то пусте. Ота гладуха — теж пусте. А оце — в роті у мене так пересохло, що хоч умри не плюнути.— Вона сіла в машину й відкинулась на сидінні.— Пробачте, шофере. Їдьмо.