Олексій Миколайович Толстой - Гіперболоїд інженера Гаріна

Почалися дивовижні явища. У морі, куди сталеві стрічки та понтони викидали підняту на поверхню породу, виникло свічення. Воно посилювалося протягом декількох діб. Нарешті величезні маси води, каміння, піску разом з понтонами злетіли в повітря. Вибух був такий сильний, що ураганом зруйнувало робітничі бараки, і велика хвиля, ринувши на острів, мало не залила шахти.

Довелося перевантажувати породу на баржі і топити її далеко в океані, де не припинялися свічення та вибухи. Це можна було пояснити ще невідомими явищами атомного розпаду елемента М.

Не менш дивовижне відбувалось і на дні шахти. Почалося з того, що магнітні прилади, які вказували ще недавно нульові позначки, несподівано виявили магнітне поле страшенної напруги. Стрілки поповзли до відказу. З дна шахти линуло лілувате мерехтливе світло. Саме повітря мовби перероджувалось. Азот і кисень повітря, бомбардовані міріадами альфа-частинок, розпадалися на гелій та водень.

Частина вільного водню згоряла у променях гіперболоїдів, — шахтою шугали язики вогню, чулися ніби пістолетні постріли. На робітниках спалахував одяг. Шахта здригалася від якихось припливів і відпливів у океані магми. Помітили, що сталеві черпаки і залізні частини вкриває землисто-червоний наліт. У залізних частинах машин почався процес бурхливого розпадання атомів. Багатьох робітників обпалили невидимі промені. І все-таки з попередньою настирливістю «залізний кріт» вгризався в Олівіновий пояс.

Гарін майже не виходив із шахти. Тільки тепер він почав розуміти усе безумство своєї справи. Ніхто не міг сказати, на якій глибині залягає шар кипучого підземного океану. Скільки ще кілометрів доведеться проходити крізь розплавлений олівін. Одно безсумнівно — прилади вказували на присутність у центрі землі магнітного твердого ядра надзвичайно низької температури.

Була небезпека, що заморожений циліндр шахти, щільніший за розплавлене середовище навколо нього, відірве сила земного тяжіння, і він помчить до центра. Справді, в стінах шахти почали виникати небезпечні тріщини, через які з шипінням проривалися гази. Довелося зменшити вдвічі діаметр шахти і ставити міцні вертикальні кріплення.

Багато часу забрало спорудження нового, вдвічі меншого в діаметрі «залізного крота». Втішними були тільки звістки з «Арізони». Вночі яхта, що знову крейсувала під піратським прапором, увірвалася в гавань Мельбурна, підпалила склади копри (кокосового волокна), аби сповістити про своє прибуття, і зажадала п’ять мільйонів фунтів. (Для перестраху збили променем бульвар на березі моря). За кілька годин місто обезлюдніло, банки виплатили гроші. Коли «Арізона» виходила з гавані, її зустрів англійський стаціонар і відкрив вогонь. Шестидюймовий снаряд над ватерлінією пробив яхту наскрізь, але вона атакувала і вщент розбила військове судно. Боєм командувала мадам Ламоль з маківки вежі гіперболоїда.

Це повідомлення звеселило Гаріна. Останнім часом його обсідали похмурі думки. А що коли Манцев помилився у своїх розрахунках? Так само, як рік тому в самітному будинку на Петроградській стороні, стомлений мозок його шукав порятунку, якщо застукає невдача з шахтою.

Двадцять п’ятого квітня, стоячи всередині кротової системи на кільцевому майданчику, Гарін спостерігав незвичайне явище. Згори, з воронки, де скупчувалися гази, ринув ртутний дощ. Довелося зупинити гіперболоїди. Послабили заморожування на дні шахти. Черпаки пройшли олівінові породи, тепер брали чисту ртуть. Наступний номер, вісімдесят перший у таблиці Менделєєва, за ртуттю стояв метал талій. Золото (за атомною вагою — 197,2 і номером — 79) стояло у таблиці вище од ртуті.

Те, що сталася катастрофа і золота не знайшли, проходячи крізь шари металів, розташованих за питомою вагою, розуміли тільки Гарін та інженер Шефер. Це була катастрофа! Клятий Манцев помилився!

Гарін похилив голову. Він сподівався на що завгодно, тільки не на такий жалюгідний кінець. Шефер розгублено простягнув перед себе руку долонею вгору, ловлячи крапельки ртуті, що падали з-під воронки. Враз він схопив Гаріна за лікоть і потягнув до стрімкої драбини. Коли вони вилізли нагору, сіли у ліфт і зняли гумові шоломи, Шефер затупотів важкими черевиками. Кістляве, по-дитячому простувате обличчя його світилося радістю.

— Це ж золото! — крикнув він регочучи. — Ми просто баранячі голови. Золото і ртуть киплять поряд. Що виходить? Ртутне золото!.. Дивіться ж! — Він розтулив долоню, на якій лежали рідкі шротинки. — У ртуті золотавий відтінок. Тут дев’яносто процентів червоного золота.

Золото, як нафта, само пливло з землі. Роботи по заглибленню шахти припинили. «Залізного крота» розібрали і вийняли. Тимчасові фермові кріплення шахти знімали. Замість них ставили на всю глибочінь масивні сталеві циліндри, всередині яких пролягала система охолоджувальних труб.

Треба було тільки регулювати температуру, щоб добувати ртутне золото на будь-якій висоті шахти, яке виштовхувала знизу розжарена пара. Гарін вирахував, що після того, як сталеві циліндри опустять до самісінького дна, ртутне золото можна підняти на всю висоту і черпати його прямо з поверхні землі.

Від шахти на північний схід спішно будували ртутопровід. У лівому крилі замку, що прилягало до підніжжя вежі великого гіперболоїда, ставили печі і вмазували фаянсові тиглі, де мало випаровуватися золото.

Гарін передбачав довести спочатку добову продукцію золота до десяти тисяч пудів, тобто до ста мільйонів доларів на добу.

«Арізоні» наказали повернутися на острів. Мадам Ламоль відповіла поздоровленням і по радіо оголосила всім, всім, всім, що припиняє піратські напади в Тихому океані.

Незадовго до відкриття Вашінгтонської конференції у гавань Сан-Франціско зайшло п’ять океанських кораблів. Вони мирно підняли голландський прапор і ошвартувалися край набережної серед тисячі подібних торговельних суден у широкій і димній затоці, залитій літнім сонцем.

Капітани зійшли на берег. Все було гаразд. На кораблях сушилися матроські спідні. Мили палуби. Митні чиновники дещо здивувалися, побачивши вантаж на суднах під голландським прапором. Але їм пояснили, що відлиті по п’ять кілограмів бруски жовтого металу не що інше, як золото, яке привезли для продажу.

Чиновники посміялися з такого кумедного жарту:

— Почім же ви продаєте золото? Хе!

— По собівартості, — відповіли помічники капітанів. (На всіх п’яти кораблях відбувалася слово в слово одна й та ж розмова).

— А саме?

— По два з половиною долари за