Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Їх життя на мою совість паде. Страшної

— Тепер совісті нема, — тепер війна, а війна безсовісна.

— Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться.

— Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви аж за Десною зустрінулися?

— Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала.

— А вони?

— Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався.

— Москалі, значиться, добре бережуть Десни.

— Собаці перескочити важко.

— А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть.

— Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми.

— Боюсь, щоб вождем не було безголов'я.

В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли.

— Ти мусиш переспатися, Ганно.

— Де? Тут у тебе, може, ще й на твойому ліжку? Ні за що! Вже ранок. Чуєш, будиться табор, незабаром і гетьман встане, може, король скаже в похід трубити. Хто би там спав! Підемо, Андрію, підемо визволяти Батурин.

В її голосі чути було якесь неприродне подражнення, якийсь хоробливий прибій енергії, якого Войнаровський перше в неї не помічав. Ганна все творила контраст до своєї сестри Мотрі. Її називали ранньою зорею. Хто не зустрінувся з нею, не побалакав кілька хвилин, піддавався її веселій вдачі. Навіть найсумнішого спосібна вона була розвеселити, так радісно світилися її великі сині очі, і так щире, по-діточому всміхалися свіжі малинові уста. І нікому не навкучила Ганна тією поранковою веселістю, бо нікому не накидалася своїми смішками, — була весела, врадувана світом, людьми, собою, не тому, щоб подобатися, а тому, бо такою її

Бог сотворив.

І такою знав її мало що не від дитини Войнаровський. Жевжиком дражнив колись, пізніше називав підхопнем, а ще пізніше поранковою зорею.

А вона, дівчинкою бувши, казала йому «пан Андрій». Пан Андрій вусатий, пан Андрій кирпатий, «я пана Андрія не люблю».

Але Войнаровський знав, що воно так не є.

Не раз, як балакав з покійним Кочубеєм за обідом, в їхньому дворі в Батурині, а Ганна вишивала до церкви рушник, чув, як її очі, замість по шитві, по його устах блукали.

Озирнувся — Ганна паленіла, кидала роботу і вибігала в город, «бо в хаті скучно, як у чернечій келії».

Не раз хотів побалакати з нею «на розум» — годі було. І як тут тобі з дитиною балакати «на розум»?

Пощо бентежити її, пощо виривати з того райку, в якому вона літала, мов пташка, і цвіла, ніби квітка?

І такою дитиною дожила Ганна Кочубеївна до двадцяти літ.

«Пан Андрій» ходив між тим у всілякі походи, дядько вживав його не раз до різних довірених політичних послуг, декілька літ не довелося бути в Кочубеїв, а як тогідь приїхав з дядьком до Ковалівки, Ганна була вже Обидовською.

Привіталися чемно, ввічливо, як звичай велить, але не балакали на самоті, бо «пан Андрій» не був з тих, що радо баламутять чужих жінок, і не мав звички скакати в гречку. Гадав, що давня любов, коли й була в неї, так вивітріла; рана від стрілки Купідона заблизнилася, і нема ніякої потреби роз'ятрювати Ті наново. Коли б інші часи, то, може б, і скортіло, бо чоловіка все до гріха тягне, але серед теперішніх турбот про великі і великоважні діла Войнаровському було не до того.

Аж нині вона з'явилася неждано, нагло, як привид… Ганна!.. Жевжик, підхопень, поранкова зірниця…

— Про що так задумався пан Андрій? — спитала, ніби на грішному дні приловила його. Махнув рукою.

— Кажи про що чи про кого думав?

— Про тебе і про себе, — відповів.

— І видумав що?

— Невже тут що видумати можна? Війна про нас думає, кого пожерти нині, а кого залишити до завтра на обід.

— Боїшся війни?

— Я?

— Та ж не я, бо що тут про жінок казати, коли мужчини бояться?

— Ні, Ганнусю, не боюся я ні війни, ні нічого. Тільки жаль мені тебе, і Мотрі, і багато таких, як ви, хоч, може, й не таких гарних.

— Пан Андрій — пан! Без компліментів розмови не знає.

— Ні, Ганнусю, не компліменти мені на гадці, а жаль за серце стискає. Змарнієте ви, зів'янете, не розцвівшися вповні. Дика сила знівечить Божу красу, московські копита столочать пишні понад Сеймом левади, їх тупа сокира зрубає вишневі батуринські садки, виполошить солов'їв з бузкових корчів, і здивовані зорі даром шукатимуть чарівної принади тамошніх маєвих ночей.

— Гарно балакати вмієш.

— Сумно.

— Бо сумна наша доля, Андрію… — і задумалася. — Але на те ми й українське жіноцтво, — додала по хвилині.

— В тім-то й наша біда, — завважав він. — Скити вас поривали, десять давали за доброго коня, всякі погані азіати лізли до нас, як безроги в город, і рили.

— І риють.

— Всяка наволоч дика ловила вас, як рибу в неводи, набирала повні судна й везла до Кафи, до Генуї на світові торги, за добрі гроші продавала, бо ви гарні й вірні… Тільки й вашої слави.

— Тільки нашої слави.

Замовкли, ніби думками побігли по шляхах минулого, і згубилися на них, і не могли себе знайти. Аж знайшовши,