Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Звісно ж, норка, — каже Ліббі.

— Тейлоре, — шепочу я і штурхаю його. — Прокинься. Вони розмовляють. Це треба бачити.

— А яка саме? — Керон понесло.

— Не думаєш, що норка іноді буває надто… пухнаста? — питає Дейзі.

— Так, деякі норки надто пухнасті, — це вже Ліббі.

— Чорнобурка зараз дуже модна, — мимрить Дейзі.

— Бежеві кольори стають усе популярніші, — каже Ліббі.

— А яке це хутро? — запитує хтось.

— Рись. Шиншила. Горностай. Бобер…

— Привіт, — Тейлор прокинувся і кліпає очима. — Я тут.

— Спи далі, Тейлоре, — зітхаю я.

— Де містер Мак-Дермотт? — питає він потягуючись.

— Вештається внизу. Шукає кокс, — знизую плечима я.

— Чорнобурка зараз дуже модна, — каже хтось із дівчат.

— Єнот. Тхір. Білка. Мускусний щур. Монгольське ягня.

— Мені ввижається, — питає Тейлор, — чи я справді чую реальну розмову?

— Гадаю, можна це і так назвати, — я аж здригаюся. — Тсс. Слухай. Це дуже надихає.

У суші-ресторані Мак-Дермотт, страшенно розчарований, спитав дівчат, чи знають вони хоч якісь планети Сонячної системи. Ліббі та Керон запропонували Місяць. Дейзі не була впевнена, але запропонувала варіант… Комета. Дейзі думала, що Комета — це така планета. Мак-Дермотт, Тейлор та я, ошелешені, запевнили її, що так і є.

— Що ж, нині просто знайти гарне хутро, — повільно говорить Дейзі. — Все більше дизайнерів готового одягу зараз виходять на ринок хутра, тому вибір стає ширшим, адже різні компанії обирають різні види хутра, щоб надати своїй колекції індивідуальності.

— Це так лякає, — каже Керон, здригаючись.

— Не треба боятися, — каже Дейзі. — Хутро — лише аксесуар, не треба його боятися.

— Але ж розкішний аксесуар, — зазначає Ліббі.

Я питаю у всіх за столом:

— Хтось з вас бавився з дев’ятиміліметровим «Узі»? Це зброя. Ні? Це особливо зручна модель, бо в неї дуло подовжене, щоб можна було надівати глушники та подовжувачі.

Я говорю це і киваю.

— Хутро не повинне лякати, — байдужим тоном говорить Тейлор і дивиться на мене. — Я тут поступово дізнаюся просто сенсаційні речі.

— Але ж це розкішний аксесуар, — знову зазначає Ліббі.

Підходить офіціантка, ставить на стіл напої та порцію грейпфрутового шербету. Тейлор дивиться на все це і, кліпаючи, каже:

— Я це не замовляв.

— Ні, замовив, — кажу я йому. — Уві сні ти замовив це. Ти замовив це уві сні.

— Ні, не замовляв, — непевно говорить він.

— Я з’їм, — кажу я. — А ти слухай.

Я голосно стукаю пальцями по столу.

— Без варіантів, «Карл Лагерфельд», — каже Ліббі.

— Чому? — це Керон.

— Бо він створив колекцію «Фенді», звісно, — каже Дейзі, підпалюючи сигарету.

— Мені подобається монгольське ягня в суміші з кротом, чи… — Керон припиняє хихотіти. — Та чорна шкіряна куртка з облямівкою з персидського ягняти.

— Що думаєш про «Джеффрі Бін»? — питає її Дейзі.

Керон обдумує відповідь.

— Білі атласні комірці… сумнівно.

— Але він робить шикарні речі зі шкірою тибетських ягнят, — каже Ліббі.

— «Кароліна Еррера»? — запитує Керон.

— Ні, надто пухнасто, — хитає головою Дейзі.

— По-шкільному, — погоджується Ліббі.

— А от у «Джеймс Ґаланос» — неймовірно чудові животики російської рисі, — каже Дейзі.

— І про «Арнольд Скаазі» не забудьте. Білий горностай, — каже Ліббі. — Померти і не встати.

— Справді? — я шкірюся, відкопиливши верхню губу. — Померти?

— Померти і не встати, — повторює Ліббі, вперше за вечір вона в чомусь впевнена.

— Думаю, ти шикарно виглядатимеш у «Джеффрі Бін», Тейлоре, — заводжу я високим, педикуватим голоском і плескаю його по плечу, але він знову спить, йому байдуже.

Я зітхаю і прибираю руку.

— Це Майлз… — Керон дивиться на горилу похилого віку за сусіднім столиком, з сивою стрижкою їжачком, який тримає на колінах дівку років так одинадцяти.

Ліббі повертається теж подивитись.

— Я думала, він знімає той фільм про В’єтнам у Філадельфії.

— Ні, на Філіппінах, — каже Керон. — Не у Філадельфії.

— О, так, — каже Ліббі. — Ти певна?

— Так. Він насправді вже знятий, — каже Керон дуже нерішучим тоном. — Насправді він уже… вийшов. — Вона знову кліпає. — Насправді, здається, він вийшов… минулого року.

Обидві без цікавості дивляться на сусідній столик, але коли знову розвертаються до нашого, помічають Тейлора, який спить. Керон повертається до Ліббі та зітхає:

— Може, підійти і привітатися?

Ліббі повільно киває, вираз її обличчя здається насмішкуватим у непевному світлі свічок. Вона підводиться.

— Перепрошуємо.

Вони йдуть. Дейзі лишається за столиком, п’є шампанське Керон. Я уявляю її голою, мертвою, в ній бенкетують личинки, їдять її живіт, на грудях чорніють опіки від сигарет, Ліббі облизує її тіло. Тоді я відкашлююсь.

— То сьогодні було дуже спекотно, справді?

— Було, — погоджується вона.

— Спитай мене що-небудь, — кажу я їй, раптом відчувши, що мені хочеться спонтанності.

Дейзі вдихає дим, випускає його з рота.

— Чим ти займаєшся?

— А тобі як здається? — Я ще й грайливий.

— Модель? — вона знизує плечима. — Актор?

— Ні, — кажу я. — Це мені приємно, але ні.

— Ну?

— Переважно займаюсь забиттям, працюю в катівні. По-різному.

— І тобі подобається? — безтурботно запитує Дейзі.

— Ну… буває. А що? — я куштую шербет.

— Ну, більшості хлопців, які займаються злиттям та закупівлями, це не надто подобається, — каже вона.

— Я не це сказав, — кажу я з вимученою посмішкою і допиваю «Джей енд Бі». — Забий.

— Тепер ти питай мене, — каже Дейзі.

— Гаразд. Де ти… — я на мить зупиняюсь, — …проводиш літо?

— У штаті Мен, — каже вона. — Питай ще.

— Де ти тренуєшся?

— У приватного тренера, — каже вона. — А ти?

— «Ексклюзив», — відповідаю я. — У Верхньому Вест-Сайді.

— Справді? — Дейзі всміхається, потім помічає когось за моєю спиною, але вираз обличчя не змінюється і голос лишається рівним. — Франческа. Господи. Це Франческа. Дивись.

— Дейзі! І Патрік, от чортяка! — вищить Франческа. — Дейзі, заради Бога, що ти робиш із таким жеребчиком, як Бейтмен?

Вона сідає