Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

Розділ 28

— Тримайся подалі від цього чоловіка, ти мене чуєш?

— Я повинен побачитися з ним, мамо. Він уже стільки часу в карцері! І все це моя провина! — картав себе Блуї.

— Не говори дурниць! Ти повернув матері її дитину і скоро отримаєш винагороду, три тисячі гіней. — Пані Смарт зняла з плити праску і з кожною фразою дедалі сильніше тиснула на скатертину, яку прасувала. — Добре подумай, синку! Ти зробив те, що мав зробити, а тепер просто тримайся від цього подалі!

— Мам, у нього більше проблем, аніж у перших поселенців. Думаю, добром для нього це не закінчиться.

— То не твоя справа, синку. Йди-но надвір та прополи клумбу з трояндами.

І коли Блуї автоматично ступив крок у напрямку до задніх дверей, його мати пробурмотіла:

— Ото маю сина-недоумка!

Він зупинився і, на її здивування, гордо випростався.

— Добре, я, може, й недоумок, але не зрадник. І я не з тих хлопців, що покидають своїх товаришів. — Розвернувшись, Блуї попрямував до вхідних дверей.

— І куди це ти йдеш, Джерамає Смарт?

— Піду пройдуся!

— Тільки через мій труп! — заревіла вона, загородивши йому шлях.

Жінка мала лише п’ять футів зросту, а її син — понад шість.

— Пробач! — сказав він, схопивши матір за талію і трохи відсунувши її убік, легко, немов шматок сандалового дерева.

Він залишив її з розтуленим ротом і очима, що палали від люті, і попрямував до хвіртки.

Блуї оглянув камеру. Крихітне приміщення, у кутку — помийне відро, на прикрученому до підлоги столі — олов’яний кухоль. За всі роки, що він знав Тома, Блуї ніколи не бачив його неголеним, з розпатланим волоссям та у зім’ятій сорочці. Тепер під його очима чорніли кола, а над квадратною щелепою, мов гребені гір, нависали вилиці.

— Томе, приятелю! Радий тебе бачити, — відвідувач почав із фрази, яка на мить перенесла їх обох у ті дні, коли, пришвартувавши після довгого плавання катер до причалу, вони справді щиро раділи, що зустрілися знову. Блуї спробував краще роздивитися Томове обличчя, та зосередитися йому заважали ґрати. Якусь мить він навіть не наважувався говорити, але потім почав традиційно: — Як справи?

— Бувало й краще.

Блуї повертів капелюх у руках, поки не набрався хоробрості.

— Знаєш, я не візьму винагороду, — зірвалося з його вуст. — Це якось неправильно.

Том на мить відвів погляд.

— А я ще думав, чому ти не прибув з поліцейськими. — Він говорив радше байдуже, а не сердито.

— Пробач, мене мати примусила. Не варто було її слухати. Я й близько не підійду до тих грошей.

— Може, краще візьми їх, ніж дістануться комусь іншому. Мені все одно.

Блуї сподівався від Тома всього, крім байдужості.

— І що далі?

— Чорт його знає.

— Тобі щось потрібно? Може, щось дістати?

— Трохи неба та шматок океану було б непогано.

— Я серйозно.

— Я теж, — Том глибоко зітхнув і продовжив думку: — Ти можеш дещо зробити для мене. Заглянь до Ізабель. Вона у своїх батьків… Просто перевір, чи з нею все гаразд. Їй тепер дуже важко. Люсі була для неї всім, — його голос наче надламався. — Скажи їй, що я розумію. Це все. Блуї, скажи, що я розумію.

Хоча молодий чоловік почувався розгублено, але сприйняв це доручення як священний обов’язок. Він передасть повідомлення, неначе від цього залежало б його власне життя.

Коли Блуї пішов, Том ліг на койку і знову задумався, як там Люсі, як цьому дає раду Ізабель. Чоловік повертався думками ще в перший день: чи міг він вчинити по-іншому. Потім згадав слова Ральфа: «Немає сенсу знову й знову вести свою війну, допоки ти її не зрозумієш». Замість цього він шукав відраду в перспективі. Уявно намітив на стелі точне положення зірок на небі тієї ночі, починаючи з найяскравішої зорі, Сиріуса, сузір’я Південний Хрест, потім ішли планети Венера та Уран, які так добре можна побачити в небі над островом. Він подумки простежив за сузір’ями, що проходили небом від заходу до світанку. Точність, непорушна впорядкованість зірок давали йому відчуття свободи. Усе те, що з ним відбувалося, зорі бачили й раніше десь на цій землі. Згодом їхня пам’ять закриє його життя, немов загоїться рана. Усе забудеться, всі страждання зітруться. Потім Том пригадав зоряний атлас і напис Люсі «завжди, завжди, завжди», і біль теперішнього знову нахлинув на нього.

Він помолився за Люсі: «Захисти її. Дай їй щасливе життя. Нехай вона забуде мене». І за Ізабель, заблудлу в темряві: «Допоможи їй усе зрозуміти, отямитися, перш ніж стане занадто пізно».

Блуї топтався під порогом Ґрейсмарків та подумки знову повторював свої слова. Коли двері відчинилися, перед ним стояла Віолетта з настороженим обличчям.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитала вона. Дотримання формальностей було щитом від нових неприємностей.

— Доброго дня, пані Ґрейсмарк! — Жінка нічого не відповіла, і Блуї сказав: — Я Блу… Джерамая Смарт.

— Я знаю, хто ви.

— Я можу… думаєте, я міг би поговорити з пані Шерборн?

— Вона не приймає відвідувачів.

— Я… — Він збирався уже піти, але згадав обличчя Тома й продовжив: — Я не затримаю її. Я просто…

Із затемненої вітальні почувся голос Ізабель.

— Впусти його, мамо.

Мати