Бернард Вербер - Її величність кішка

Тамерлан і собі, здається, здивований моєю прихильністю.

Його привчали мене ненавидіти, але такі думки я мушу відігнати. Є лише мета — це головне, решта не має значення.

— Добридень, пацюче, — звертаюся до нього якнайлюб’язніше.

— Добридень, кішко, — відповідає Тамерлан. — Я знаю, як вас звати — Бастет. Якщо не помиляюся — на честь єгипетської богині з жіночим тілом і котячою головою. Сподіваюся, ви більше кішка, ніж людина.

— А ви — король Тамерлан, на честь татаро-монгольського завойовника доби Середньовіччя. Його жорстокість перейшла в легенди. Сподіваюся, ви хоч трохи миролюбніший.

«Король» я додаю, щоб йому полестити.

— Радий зустрічі.

— Навзаєм.

На мить мені здається, що ми думаємо одночасно.

— Дивно спілкуватися з пацюком.

— Дивно спілкуватися з кішкою.

Він ніби щось задумав, та викладати карти не спішить. Може, тому й обрав таку стратегію — повторювати за мною.

Сфінкс радив розв’язати йому язика, тож я запитую:

— Хто ви насправді, королю Тамерлане?

Пацюк здивовано нашорошує кругленькі білі вушка.

— А що ви знаєте про мене, королево Бастет?

Він підлаштовується до моєї стратегії, хоче втертися в довіру. Та запізно — я однаково на крок попереду. Так тримати, Бастет, — хай далі дивується з моєї ввічливості. Мабуть, поваги від кішки він аж ніяк не чекає.

— Ви подолали всіх ворогів. Мешкаєте у Версальському палаці. Зібрали грізну, віддану вам душею й тілом армію.

Жваво повівши носом, Тамерлан шкіриться.

— Батьків я не бачив, — озивається він. — Як ви, певно, знаєте, я народився у дослідницькій лабораторії університету Орсе. Мене відразу помістили у прозору пластикову клітку, встелену тирсою, — до десятків таких самих білих щурів. Я не бачив сонячного світла — тільки штучне. Не їв свіжих харчів — самий готовий корм. Я з’явився на цей світ лише для того, щоб люди мене мучили. Наприклад — і то найперше, що спало на думку, — нас підіймали за хвости!

На саму згадку про це він аж здригається від обурення. Тим часом я мотаю собі на вус: він ненавидить, коли його підіймають за хвіст.

Один-нуль на мою користь! Та розслаблятися не можна.

— Які саме досліди на вас ставили? У мене є друг — Піфагор. На ньому в тому університеті вивчали наркозалежність. Припускаю, з вами історія інакша.

— На мені досліджували оптимізм. Лаборант поміщав сотню щурів у прозорий, до половини наповнений водою скляний слоїк. Стінки були гладенькі-гладенькі — ні зубами, ні кігтями не зачепитися. І фільмував наші борсання.

— Хіба ви не вмієте плавати?

— Авжеж, уміємо. Та коли лапи ковзають — швидко виснажуємося. Більшість щурів могли протриматись п’ятнадцять хвилин — аж поки, геть знесилівши, не відступали та не йшли на дно.

— За перебігом досліду стежили з допомогою Третього Ока?

— Саме так. Через радіотрансивер лаборант вивчав нашу мозкову активність під час страти, приділяючи особливу увагу моменту зречення, коли «надію втрачено».

Роззирнувшись, я бачу на березі силу-силенну пацюків.

Так, спокійно. Говорімо далі. Жодної емоції — тільки співчуття.

— Але ж ви вижили, королю Тамерлане…

— Далі лаборанти залишали сотню щурів у воді на п’ятнадцять хвилин. Коли піддослідні ладні були відступити — їх витягали, сушили, годували і врешті давали спокій. Як пацюки оговтувалися — знову саджали у слоїк із водою. Тоді вони трималися до двадцяти хвилин.

— Бо сподівалися на порятунок?

— Так, це додавало їм сили. Потім трупикам стинали голови (найшвидший та найефективніший спосіб — електричною гільйотиною), щоб дослідити й порівняти вивільнені мозком у мить зречення й у мить надії речовини.

— Але… навіщо?

— Для виготовлення антистресових препаратів. Ви, певно, знаєте — вічно людей щось тривожить. Звідси — висипання на тілі, біль у спині, мігрень, виразка шлунку, закреп і порушення сну. Вони намагаються цьому зарадити.

— І це тому люди вбивають пацюків?

— Так. Вони відокремлюють речовини, вироблені мозком у фазі відчаю, від тих, що вивільняються у фазі оптимізму. Знайшовши потрібну молекулу — або думаючи, що її знайшли, — люди виготовляють ліки, продають їх і на тому наживаються. Ті препарати дають ілюзію надії, завдяки їм людям вдається витримувати своє жалюгідне становище. Це називається антидепресанти.

— Це жахливо.

— Це цілком по-людськи, — хмикає він, ніби кидає найтяжчу образу.

Пацючий король сідає на краєчок човна. Так само робить і Наталі, яка дивиться телевізор.

— Та вчених результат не задовольнив — вони прагнули ефективніших ліків. Хотіли синтезувати молекулу незламного оптимізму, що дала б їм змогу протистояти всім можливим стресам. Тим часом дослідження тривали, а щурів і далі катували, топили, після чого стинали їм голови. Сотні мертвих тварин кидали просто у смітник чи передавали у відділ рептилій — на покорм зміям.

— Але ж ви, королю Тамерлане, вижили…

Себто: звичайно, ми, правителі, не такі — ми обранці долі.

— Я протримався… двадцять одну хвилину.

Затнувшись, він судомно ковтає слину на згадку про ті страшні часи.

— Тоді вони помалу подовжували час мого перебування в банці. Коли я витримав двадцять три хвилини у воді — мене записали в чемпіони. Відтоді вже не хотіли жертвувати найвитривалішим плавцем.

І тут — можливо, через новонабуту здатність до співпереживання — я відчуваю до Тамерлана прихильність.

Не хотіла б я бути на його місці. Якби я не знала батьків і потерпала від тортур заради створення ліків, які спричиняють ейфорію, — я була б несамовито люта. Як уявлю, що мене тягають за хвоста чи змушують по п’ятнадцять хвилин борсатись у воді — аж кров холоне. Хай там як, довго я не витримала б. Одразу опустила б лапи. Хоча… у річці я трималась непогано.

— Двадцять три хвилини — коли решта скоряються за п’ятнадцять чи двадцять! Неймовірно! І як вам це вдалося? — запитую.

Намагаюся вдавати щирий захват. Розбалакати його замало — треба нишком підлеститись.

Судомно зціпивши щелепи — аж чути скрегіт зубів, — щур оповідає далі.

— Я собі думав: колись ці люди заплатять за всі мої страждання. Лють рятує від відчаю, для цього є термін «резилентність» — те, що допомагає заповнювати порожнечу.

«Резилентність»? Нічогеньке слівце. До моєї скарбнички.

— Вони дивилися на ваші муки двадцять три хвилини… І часто вас так катували?

— Я не рахував. Думав лише про помсту й прикидався милим пацючком, який схиляється перед всемогутніми людьми.

Тамерлан глибоко зітхає. Його тонкі вусики тремтять, червоні очі палають.

— Врешті вони мене полюбили. Я робив для цього все, що міг. Припадав до дверцят клітки, коли вони заходили в кімнату. Ставав на задні лапи, імітуючи їхню ходу. Кумедно хитав головою. Я відчував їхній настрій. Людей неважко розгадати — їхні емоції зраджує запах, ба навіть погляд: розширені зіниці, порух очей