Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Гумбольдт потер підборіддя.

— Юпан нізащо не зробить цього, — втрутилася Еліза. — Це добра, недурна і чуйна людина. Він відпустить нас, я в цьому абсолютно впевнена.

— Твої б слова та Богові у вуха! — глузливо заперечив учений. — Переконати його буде не так легко. Бачили ви, як він надихнувся, дивлячись на Шарлотту? Юпаном рухає віра в те, у що вірили багато поколінь його предків. І в цьому полягає головна проблема. Які аргументи ми можемо навести, щоб спростувати пророцтво?

Шарлотта, яка все ще була в задумі після відвідин плоскогір’я Наска, неголосно сказала:

— Може, варто просто спокійно поговорити з ним? Юпан розумний, і я думаю, ми зуміємо пояснити йому, що прибули сюди з одною-єдиною метою — з’ясувати, що трапилося з Гаррі. Ми присягнемося берегти таємницю його народу, і він нас напевно відпустить.

— Сумніваюся, — сказав Гумбольдт. — Одна з головних істин, яку я засвоїв під час своїх експедицій: будь-які факти безсилі проти релігійних переконань. Цьому пророцтву більш як тисяча років, і ось приходимо ми і заявляємо: хлопці, нам, звичайно, дуже прикро, але десять століть поспіль ви вірили в якусь дурницю. Нічого не вийде. Ніхто навіть не засумнівається.

— А якщо спробувати втекти? — запропонував Босуелл.

— Як? — учений скептично втупився очима в нього. — Не мине й десяти хвилин, як нас знову зловлять. Змагатися з їхніми патрульними кораблями — цілковите безглуздя.

Оскар почухав потилицю.

— А що, як ми захопимо судно?

Гумбольдт кивнув.

— Я вже думав про це. Проте воно має бути досить швидкохідним і здатним підняти нас усіх.

— А хто ним керуватиме? — запитливо звела брови Еліза. — Хтось із вас має уявлення про те, як такий апарат пускають у рух?

— Ми можемо захопити судно разом із капітаном і змусити його доправити нас у таке місце, де ми будемо просто недосяжні.

— Чом би не «Хуракан»? — стиха запитав Босуелл. — Ми в повітрі. У нас є реальна можливість змусити їх змінити курс.

— Ради всього святого, тихіше! — шикнула на нього Еліза й кивнула на кормову надбудову, де нічну вахту ніс капітан судна. — Нас можуть почути.

Гумбольдт кинув швидкий погляд у бік корми «Хуракана».

— Але ж він не розуміє ані слова з того, що ми говоримо.

— Ти в цьому впевнений?

Силует капітана, що стояв за штурвалом, залишався нерухомим, як темна статуя. Здавалося, він повністю зосереджений на керуванні кораблем. Але Оскар, ще вдень спостерігаючи за екіпажем «Хуракана», переконався, що ані капітан, ані його вимуштрувана команда ні на мить не спускають з очей чужоземців. Їхні пильні і недовірливі погляди він відчував усією шкірою.

— Твоя правда, — сказав Гумбольдт, киваючи головою. — Нам слід поводитися обережніше. До того ж, усі вони непогано озброєні.

— А що, як ми й справді візьмемося до виконання цього завдання? — несподівано пролунав голос Шарлотти.

Усі здивовано обернулися до дівчини.

— Що, як у цьому є якийсь сенс? Раптом ми справді і є ті самі обрані? Вам це не спадало на думку?

— Тобі сподобалася роль королеви? — похмуро поцікавився Гумбольдт. — Ти брала участь у сутичці з одною-єдиною комахою, до того ж далеко не найбільшою. Пам’ятаєш, чого коштувала нам перемога? Адже, за словами Юпана, у тих місцях, де гніздяться ці тварюки, їх цілі зграї! І я вже не кажу про їхню королеву-матку. Ні, це, звичайно ж, абсолютно неможливо. І прошу тебе, не забувай, що ми маємо діло всього лише з легендою!

— У багатьох легендах є зерно істини, — заперечила Шарлотта.

— А коли б у мене були крила, то я літав би не гірше за «Хуракана», — Гумбольдт зневажливо змахнув рукою. — А зараз поговорімо серйозно про наші справи.

Шарлотта прикусила губу. Її обличчя в світлі місяця здалося Оскару примарно блідим. Підвівшись зі свого місця, вона зробила кілька кроків і сіла на бухту каната віддалік від решти.

— Це нікуди не годиться! — накинулася Еліза на вченого. — Не варто було ради красного слівця кривдити дівчинку, Карле! І не забувай — згідно з пророцтвом, саме їй доведеться прийняти на себе весь тягар битви з чудовиськами!..

Гумбольдт зневажливо випнув губу, але промовчав.

Оскар підвівся й підійшов до дівчини. Шарлотта сиділа, обхопивши долонями коліна і злегка розгойдуючись. Він усівся поруч і встромив очі в ніч.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — нарешті промовив Оскар.

— Ти тут ні до чого, — сердито відказала Шарлотта, але в голосі її бриніли сльози. — Мій дядечко… Попри всі свої достоїнства він іноді буває цілковитим віслюком.

— Не засмучуйся, — Оскар торкнувся плеча дівчини. — Він просто розгублений і нервує через те, що не може взяти ситуацію під контроль.

— Я не розумію його, — квапливо промовила Шарлотта. — Іноді він сама люб’язність і дружелюбність, а іноді — просто якийсь айсберг. Сам чорт не розбере, що у нього в голові…

— Зі мною те ж саме. — Оскар силувано посміхнувся. — Я, наприклад, дотепер не розумію, навіщо він взагалі взяв мене із собою в експедицію. Ти сама хіба віриш у цю байку, що йому нібито потрібен слуга?

Шарлотта на мить задумалася, потім заперечливо похитала головою.

— Не дуже.

— Ось бачиш! Те ж саме і тут. Я певен, що це пророцтво просто розриває його навпіл. Одна частина готова повірити, але боїться, друга запекло опирається. Те, що не вкладається в рамки його світогляду, відразу відмітається. Цього немає, тому що з точки зору науки воно не існує.

Шарлотта покосилася на нього.

— Для людини, яка не здобула освіти, ти занадто розумний. Ти це