Кріс Тведт - Коло смерті

Замість повертатися дорогою, я рушив понад морем. Чоботи ковзалися на мокрих кам'яних брилах. З моря сунув дощ, налітав пронизливий вітер, довелося накинути на голову капюшон куртки. Якийсь безрадісний день. Ген на заході сіре море зливалося з сірим небом. Дійшовши до каменистого плато, де колись знайшли Анну, я став і роззирнувся навсібіч. Щось невеличке й темне лежало на пласкому камені, приблизно на тому місці, де колись знайшли тіло дівчини. Мені не видно було, що саме. «Прибій, певно, викинув на берег», — подумав я. Підійшов ближче, щоб роздивитися. На брилі лежав маленький букетик троянд. Квіти були мокрі й зів'ялі, з почорнілими стеблами. Майже облетілі темно-червоні пелюстки нагадували згорнену кров.

Я не чіпав букетика, рушив далі, ховаючи в капюшон голову від дощу. У голові ненастанно звучав рефрен пісні:

You can send dead flowers every morning. Send me dead flowers by the mail. Send me dead flowers to my wedding, and I won't forget to put roses on your grave, — співав Таунес ван Зандт.

Віґдіс Віснер відчинила двері, з незворушним виглядом прийняла моє привітання.

— Рюнар на заготівельному пункті, — буркнула вона:

— Та я, власне, з вами хотів побесідувати. Можна увійти?

Віґдіс навіть з місця не зрушила.

— Про що нам бесідувати?

— Про минулі дні… Ви ж знаєте, навіщо я приїхав на Вестьой? Через убивство Анни та Сірі.

— Це я зрозуміла.

— Ви їх знали?

— Я знала, хто вони.

— Але ж вони працювали на заготівлі, то ви, мабуть…

— Рюнар усім заправляв. Я рідко там бувала.

— То він їх знав ліпше за вас?

— Так.

— Наскільки ліпше?

Мої слова її ошелешили.

— Про що ви кажете? — нарешті озвалася жінка.

— Доходили до мене різні чутки…

— А ви не слухайте!

— Мені здається, ваш чоловік мав близькі стосунки з тими дівчатами.

Збігло зо три секунди. Я не міг вловити жодного натяку хоч на якусь реакцію на її обличчі, хіба трохи зблідла.

— Ви помиляєтеся. Мій чоловік ніколи б не воловодився з повіями, — зрештою, мовила вона.

— Ви ж ніби казали, що їх не знали…

— Їх не знала, знала про них.

— Ви ревнували?

— Мені нема про що з вами говорити, — відрізала Віґдіс Віснер.

Клацання замка поставило рішучу крапку в розмові.

Вираз обличчя Стіни був зухвалий, як у малої дитини. Позад неї, на підлозі в тісному передпокої сидів хлопчик, одягнений у комбінезон, ґумові чобітки, і скиглив.

— Ми щойно прийшли з дитсадка, — буркнула вона. — Мені треба готувати обід.

— Може, я прийду, коли вкладете малого спати?

— Мені нічого більше вам розказати.

— Останнього разу ви сказали щось таке, про що я хотів би детальніше розпитати!

— Що ж то було?

— Вам начебто здавалося, ніби Анна мала старшого за віком коханця, тож мені цікаво, чи…

— Я такого ніколи не казала.

— Як не казали? Ви розповідали, ніби вона сказала, що всім чоловікам одне в голові…

— Ідіть собі геть!

Мені вже почало набридати, що люди зачиняють двері в мене перед носом.

Того вечора Маґда запросила мене на трапезу до свого помешкання.

— Мені важко почуватися невимушено, коли я вечеряю унизу, — пояснила вона. — Там мені здається, ніби я ухиляюся від роботи.

— Я міркував над тим, що ти розповіла про свій шлюб, — почав я за кавою. — Припускаю, ви розлучені?

— Хочеш до мене посвататися, Мікаелю? Ні, офіційно не розлучені. Якось руки до цього не дійшли…

— І розділу майна не було? А що з готелем? Хто його власник?

— Формально записаний на Томаса.

— Ти розумієш, що він може вигулькнути будь-якої миті й зажадати половину майна? А то й усе майно, бо ж він приніс його у ваш шлюб.

Маґда похитала головою.