Леся Романчук - Місто карликів

— Зовсім не всі, — втрутилася Катря. — От ми, наприклад, зовсім не товаріщі, ми друзі. Ми навіть для наглядачів не товаріщі, а… Як вони нас називають? Заключьонні. Ну, ще гражданє. От і всі звертання!

— А мені не подобається! Не хочу бути «паней»!

— То не будьте. Не можна людину примусити бути паном, вона повинна сама це усвідомити, — зітхнула пані Перебендова, єдина таки справжня пані в камері. — Це відчуття — в душі. Самоповага, усвідомлення себе приналежним до певної спільноти людей. Якщо цього відчуття немає, то, звісно, зайво звертатися у такий спосіб.

— Ну, ми принадлежим к разним… как ви сказалі? Спільнотам… — перейшла на російську, щоб виокремити себе з-поміж «бандерівок», Татьяна Анатольевна.

— Прінадлєжим к разним, а в камері сидимо одній на всіх, — обізвалася Орися. — Краще розкажіть про етап, щоб раєм не здавався.

Полєтаєва не дуже радо згадувала пережите. Їй було, мабуть, важче за інших, бо той, хто вже одного разу пройшов цим шляхом і позбавився ілюзій, що десь там, на етапі, в таборі чи в іншій в’язниці буде краще, дуже чітко собі уявляє всі особливості перебування в задушливому влітку та промерзлому наскрізь узимку «телятнику». Там не буде краще. Та як розповісти правду цим дівчаткам, висмикнутим з-під вишитої квіточками маминої ковдри, що тут, у найжахливішому, на їхню думку, місці, ще зовсім не так погано. Що найстрашніше почнеться навіть не на етапі… Ні, краще не треба.

— Не буду рассказивать. Поживьотє — увідітє… А передачі із дома пока что прібєрєгітє. Кто знает, когда заберут. Прігодітся, всьо прігодітся в дороге…

Сама Полєтаєва для себе вже вирішила — спробує тікати дорогою до вокзалу — хай краще пристрелять при спробі втечі — вдруге вона цих жахів не витримає, не витримає, не витримає…

Кажуть, тому, хто вже побував у тюрмі, вона стає рідним домом, і вже не такою страшною. Насправді все не так. Той, хто переступає поріг камери уперше, ще не знає, що його там очікує. І тому має сили пережити. Краще не розповідати цим дівчаткам, краще не розповідати. Самі побачать…

Коли наглядач учергове гукнув: «Полянська, на допит!», Орися вже навіть і не злякалася. Попередні допити були якимись нудними. Слідчий, молодий і симпатичний капітан Ратніков змушував її раз у раз повторювати одне і те ж:

— Чи знаєш ти Оксану Савку?

— Так, ми разом вчилися в гімназії.

— А Ганну Гоць?

— Ні, такої не знаю.

— А Олесю Ставничу?

— Теж не знаю.

— А як було псевдо Оксани Савки — «Верба»? Бачиш, ми й так знаємо, твоя справа лиш підтвердити.

— Я не знаю ніякого псевда. В гімназії ніхто не мав псевда.

— Не придурюйся, ти чудово знаєш, де були псевдо. До речі, а як називали в організації тебе?

Орися знову й знову повторювала, що не перебувала в жодній з організацій. Ще на першому допиті слідчий запропонував їй сісти на табуретку посеред кабінету, але на наступних змушував стояти, сподіваючись, що хоч це спонукає вперту дівчину давати потрібні свідчення. Справа майже не просувалася, але він мав вказівку щодо цієї бранки — не застосовувати «особливих методів впливу». Мабуть, батько, відомий у місті лікар, дав хабара начальникові тюрми, таке бувало. Іноді він сам стомлювався, виходив на півгодини, щоб випити чаю, увесь цей час Орися мусила стояти. Через три-чотири години ноги боліли так, що хоч плач. На щастя, слідчий не бив її, не влаштовував катування добовою «стійкою», не замикав у «бокс» — низеньку шафку в кутку кабінету, де можна було лише сидіти, скорчившись, і за кілька годин такого сидіння навіть без побоїв тіло боліло, як після катування, так розповідали інші в’язні.

— Отож, ти призналася, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба, а також Ганну Гоць — псевдо Пташка і Ставничу…

— Ні, я не знаю ніяких Ставничої і Гоць!

— Але ж ти щойно сказала, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба…

— Ні, я не знаю ніякого псевдо, я вчилася з дівчиною на ім’я Оксана Савка в гімназії, от і все!

Допити тривали довго і були розраховані на те, що втомлена людина не може контролювати свої відповіді і настає момент, коли вона починає плутатися, тут слідчий і ловить на невідповідностях. Але це маленьке, худорляве, схоже на горобчика дівча заплутати було важко. Чи то пам’ять така чіпка, чи то справді нікого не знає.

Тому цього разу слідчий приготував сюрприз. У кабінеті на Орисю чекала так звана «очна ставка».

— Ну як, упізнаєш?

Упізнати побите, вкрите кров’ю, що запеклася і ще сочилася з рани на голові, обличчя не змогла б і рідна мати. Сорочка у синю з білим смужку, розірвана на плечі, присохла до спини і просочилася кров’ю, спричиняла, мабуть, хлопцеві нестерпний біль при кожному рухові, та він намагався не стогнати. І не дивитися на Орисю. Втім, його очі, що запливли синцями так, що перетворилися на щілини, не так вже багато й бачили. Сухі, потріскані губи не ворушилися, але погляд, прикутий до склянки з водою на столі слідчого, промовляв без звуку: «Води! Води, хоч краплю води!»

— Чого мовчиш? Упізнаєш?

Слідчий ступив крок до хлопця і, вхопивши за побите і неприродно викручене плече, повернув його обличчям до дівчини:

— Ну, поглянь на неї, поглянь, не відвертайся!

Хлопець