Петро Мірчук - Нарис Історії ОУН

села влітку 1932 р. весь місцевий партійний, адміністративний і поліційний апарат і скріплено його тисячами партійців, присланих з Росії. Вони намолочене зерно забирали негайно з-під молотарок і відвозили з голодного села до зерносховищ і на залізничні станції, де зерно гнило і пропадало для вмираючих з голоду людей і для Росії.

Але мета народовбивців була досягнена. Вісім мільйонів українців Росія знищила. Це кінцевий баланс плянового народовбивства.

Закон про голодову облогу України Другий серпневий закон 1932 року „проти спекуляції” встановив голодову бльокаду України. Центральний Виконком і Рада Наркомів СССР „з уваги на те, що останнього часу ... збільшилися випадки спекуляції крамом масового споживання ... зобов'язує ҐПУ (НКВД), органи прокуратури і місцеві організації влади вживати заходів до викорінення спекуляції, застосовуючи до спекулянтів і перекупників ув'язнення в концтаборах терміном від 5-ти до 10-ти років без застосування амнестії”. Під маскою боротьби „з спекулянтами” обложено залізничні станції в прикордонній смузі між Україною і Росією, де голоду не було, поліційною контролею, щоб не допустити переїзд людей для обміну рештками домашніх речей за харчові продукти. Аґенти ҐПУ завертали назад селян з України, конфіскували ручний баґаж і арештували як „спекулянтів”. Пасажирам, що приїздили в Україну, відбирали харчові продукти, не щоб не обіднити вивозом малого ручного пакунку харчевих запасів Росії, але щоби не було чим рятувати від смерти голодуючих родин в Україні. В українських містах селяни не мали як купити харчів у крамницях без харчових карток, ані приватно, бо мешканці міст самі мали голодові харчеві приділи. Це була поліційна бльокада на команду Кремля, щоб голодні люди з України приспішено померли в заплянованому реченці.

І вони вмирали по пляну передбачених директив. В одного селянина – описує С. Фурса – на станції в Юзівці, „міліція найшла в мішечку якихось 5 фунтів крупів і 2 буханці хліба і забрала це. Як же він благав їх. Казав, що у нього дома лежить на смертній постелі його дружина і двоє дітей, які чекають на цей хліб як на порятунок. Не помогло”. Люди обступили його, співчуваючи, і міліція не відважилася арештувати цього „спекулянта”, щоб згідно з законом бльокади посадити його в концтабор на 5-10 років ув'язнення „без амнестії”. Міліція була затруслива, але це народовбивцям не пошкодило. Цей „спекулянт” урятувався від повільної смерти: „пів години пізніше він кинувся під потяг”. Наводимо один, спостережений живим свідком, епізод... А скільки незаписаних свідками смертей і ув'язнень отаких самих „спекулянтів” до концтаборів „без права амнестії” було в Україні?

Недовір'я Сталіна до комуністів в Україні

Після об'їздки В. Чубара й М. Скрипника до голодуючих районів відбувся в червні 1932 р. „Драбівський процес” проти деяких чиновників, що поповнили занадто разючі зловживання, грабежі й самовільні розстріли. В липні 1932 р. на 3-ій Конференції КП(б)У катастрофальний стан спонукав навіть Харківський наркомат України пропонувати Москві зниження висоти хлібозаготівель, сповільнення темпів колективізації та уділення харчової й насіневої позики населенню. Виник конфлікт. Відпоручники Москви В. Молотов і Л. Каґановіч відкинули домагання Чубара і Скрипника, закинули їм невміння керувати колективізацією і викривати саботажників і підтвердили конечність виконання партійних директив без ніяких уступок. Тиждень пізніше (14.7.1932 р.) Українська Економічна Рада, всупереч директиві московського Політбюра, знизила плян м'ясозаготівель для України з 16 400 до 11 214 тонн. Недовір'я російського Політбюра ВКП(б) до ЦК КЩб)У зростало. В січні 1933 року прислано в Україну П. Постишева на 2-го секретара ЦК КП(б)У (не питаючися Харківського ЦК) і 15 тисяч політкомісарів. ЦК ВКП(б) засудив 24 січня 1933 р. діяльність ЦК КП(б)України, надав Постишеву необмежені диктаторські права, призначив довірених Москві людей керівниками в Одесі (Є. Веґер) і Дніпропетровському (М. Хатаєвич), шефом ОҐПУ в Україні призначив довгорічного шефа Всеукраїнської ЧеКа, В. Баліцького, що повернувся в його почоті назад на Україну після короткого перевишколу в Москві.

Завершення народовбивства в 1933 році

Завершенням акції народовбивства був 1933 рік. Не довіряючи справності діючого в Україні апарату терору, Сталін вислав у січні 1933 року свого довіреного уповноваженого Павла Постишева з обмеженими диктаторськими правами і разом з ним 15 тисяч політкомісарів („п'ятнадцятьтисячників”), що мали контролю і керівництво над апаратом терору, місцевою адміністрацією і парткомами.

В ограблених селах почався вже по Різдвяних святах 1933 р. масовий голод.

Збіжжя було відібране з-під молотарок ще в осени, бо було наказано, щоб село здало наложену хлібоздачу від пляну, а не від дійсного збору засіяної площі. Тому що на жнива здесятковані народовбивством і виснажені голодом селяни не мали сил скосити, скласти в скирти, ані не мали чим позвозити з поля збіжжя, мільйони гектарів збіжжя загинуло на полях. Народовбивчий плян хлібоздачі не був виконаний. Отже большевики в жовтні видали додатковий плян хлібоздачі, а потім ще й третій плян здачі неіснуючих „злишків”, щоб ограбити село з усяких харчових запасів взагалі. Окремі бриґади ходили по хатах одноосібників і колгоспників і переводили ревізії за захованими або закопаними харчовими рештками („злишками”), обстукували стіни, шукали залізними дротами закопаного збіжжя в землі. Вони складалися з висланих давніше з Росії „25-ти тисячників”,[59] спецзагонів військ ҐПУ та донощиків з-поміж місцевих комуністів і комсомольців. Вони відбирали людям глечики з гречаною кашою, заховані пляшки з пшоном і всякі „злишки” харчів непотрібні державі для хлібоздач, але потрібні для переведення народовбивства. Коли прийшли постишевські „15-тисячники” робота була простіша. Селяни-кріпаки не посідали пашпортів і в підміських селах не могли бути прийняті на фабрики, щоб щось заробити на їжу. „Робітничо-селянська” міліція виловлювала по містах селян, що приїздили, щоб обміняти щось за харчі. Дальші подорожі за межі України по харчі до Росії були забльоковані зміцненою поліційною контролею. 15-тисячники допильновували, щоб місцевий апарат не розм'як, не розгубився, не втратив нервів у затяжній боротьбі з півживими людьми й щоб ці люди гинули на місцях, а зломані недобитки щоб пішли в невільництво колгоспів.

В зимі 1933 р. люди їли товчену кору з дерева, січеву солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, їли котів, собак, щурів, а на весну – слимаків, жаби, кропиву і вмирали на найтяжчі шлункові захворування. Спеціяльні транспортні колони щодня збирали до вантажних авт тисячі трупів та людей неспроможних рухатися з ослаблення. По селах вмирали на весну десятки тисяч селян. Не всюди було кому їх поховати. Ситі комуністичні активісти аґітували записуватися в колгоспи і обіцяли варену страву і 100 грам хліба для працюючих, а для дітей і родин – нічого.

Зброї