Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Був безрадний. Витер хустиною піт з чола і попросив ще тихше:

— Та це ж такі діти мої, як і твої. Та чи я не рад був би? Та чи я тому винен, що… що тепер якось так вузько стало з женихами?

Внесли на підносах бутерброди з маслом і ікрою, маринади та мозочок в черепашках до французького тіста. Отець Нестор накладав закуску молодій Ілаковичці. Тітка Несторова попросила собі склянку холодної води.

Тітка Рузя, та сама, що чверть століття тому вінчалась у Зеленій, хоч не стара ще, а вже засіяна мошком, видзьобувала окрушинки[73] на столі й шепотіла до свого сусіда праворуч, доктора Гука, небіжчикового друга:

— Не знаєте, хто той пан, що підходив до Гелі на цвинтарі?

— Не знаю!

— А може, пан меценас знають, що то за дівчина, що так пхалася до катафалка? По-селянському одягнена так, як десь звідтіль, як Вишня, Калиниця… Я гадаю, що то якась несповна розуму, щоб так пхатись насильно… Хто з панства зауважив?

— Прошу пані, я не оглядався на похороні за дівчатами!

Доктор Гук, адвокат, старий холостяк і дивак, відомий у околиці тим, що в ресторан чи кафе приносив з собою свою ложечку, був тепер не в настрої. Подавали язик у маринаді, і поки він перевіряв, чи вилки його прибору досить акуратно витерті, полумисок обминув його і помандрував далі.

Пся кість! А він так любить язик у маринаді!

— А того пана, що приступив до Гелі на цвинтарі, ви таки не знаєте?

— Я ж уже казав, що не знаю, — відповів роздратовано, не розуміючи, чого до нього прив'язла оця шепелява баба.

— Боюся, не дай боже, — торочила далі Рузя, — щоб це не був хтось із кредиторів. Хоч я не думаю, щоб покійний залишив борги. А як ви думаєте, пане меценасе? Але завжди воно, як то кажуть, береженого бог береже… Геля після тої розмови стала мов не своя. Ви помітили, як вона на кладовищі не могла очей відірвати від нього?

Біля стола, за яким сиділи каноніки і декани, розлігся розкотистий регіт. В їдальні стихло, тільки чути було брязкіт срібла об тарілки.

— А це мені подобається!.. — плескав себе по грудях отець канонік Свійко, товариш покійного ще з гімназії. Він аж синів від сміху. При його огрядності це здавалося не зовсім безпечним.

Хтось із священиків за тим столом розповідав меланхолійним тоном:

— А я їм, прошу панства, поставив ультиматум: або я головою читальні, або вони викинуть ту комуністичну шмату «За народ». Кажу їм по-людськи: ви знаєте мене, а я знаю вас. Три роки головую я у вашій читальні, можу ще три роки проголовувати, але або — або. Я вас не силую, робіть так, як вам ваше громадське сумління наказує. Порадьтесь і за три дні дасте мені відповідь.

— Ну і що? І що? — допитувався отець Свійко, що вже трохи оговтався від сміху.

— І нічого. За три дні приходять до мене делегати і кажуть: «Ви, отче, наш душпастир, і ми маємо до вас довір'я, але не гнівайтесь, віри не маємо. І тому хай таки приходить «За народ», як приходив…»

— О, за таке, то, бігме, заїхав би я по циферблату! — скипів старий отець Олександр, який уже мав судову справу за те, що поривався з палицею на парафіян і когось там махнув нею по голові так, що хлоп аж притомність втратив. Та його зацитькали молоді каноніки. Тихо, тихо! То було колись добре, але не тепер! Тепер хлоп… го-го… мудрагелик!

— Бо то, мої дорогі, — почав єлейно-плаксивим голосом парох[74] з села Ставки, як завжди, виглянцьований до полиску, отець Омелян Бобецький, — треба завжди так маневрувати, щоб стадо вірило, що пастор готов і душу за нього дати… В мене… у Ставках… все, слава богу, в порядку, а це тільки тому… що мені вірять парафіяни… довіра, мої дорогі, довіра, от що тепер найважливіше…

— А що ви, отче, думаєте про загрозу війни з німцями? — спитав отець Кушнір отця Ілаковича, щоб припинити коментарі з приводу його неприємної пригоди з читальниками.

Отець Ілакович витер серветкою свої пишні губи:

— Я особисто зв'язую великі надії з цією війною для нашого народу.

— Самостійна Україна над Дніпром? — запитав з світського стола сотрудник[75] Михайла Річинського, червонощокий отець Голубінка.

— Не тільки це, отче. Не тільки це. Післявоєнна карта Європи відкриє широке поле діяльності перш за все для нас, католицьких священиків. Боротьба з шизмою[76] повинна закінчитись нашою перемогою, бо шизма буде нас вічно в'язати з Москвою…

— А отець канонік воліють Варшаву, — невдало пожартував отець Михайло Річинський.

Отець Ілакович не тільки не усміхнувся на цей нібито дотеп, але ще й погрозливо підняв палець догори:

— Не Варшаву, дорогий кузене, не Варшаву, а Рим. Мене не цікавить доля Польщі, я маю на думці справи всесвітнього панування святої католицької церкви. І тому вважаю, що тема ця не зовсім підходить для жартів навіть у такому близькому колі, як оце наше. Ви хотіли ще щось сказати, шановний брате?

Стрийко Михайло приклав три пальці до горла і сухо кашлянув. Свої, які знали, що таким риторичним кашлем він починає кожну проповідь, трохи притихли, не так з пошани, як з жалю до стрийка. Михайло вийняв з задньої кишені хустину і витер піт з чола. Він не почував себе в силі стати до словесного поєдинку з таким зубром, як Ілакович.

Тітка Меланія кинула вилку на тарілку з таким розгоном, що аж порцеляна задзеленчала. Хустина, якою Михайло витер чоло, була брудна, як онуча. Дома, перед самим від'їздом, пхнула йому дві чисті носові хустини, але забула зажадати від того йолопа уживаної, і от тепер скомпрометував він її перед всіма гостями!

Несторова, дарма що скаржилась на біль голови, переглянулася з Рузею, яка бридливо, демонстративно приклала до носа батистову напарфумовану хусточку.

— Та скажи щось. Чого стоїш, як стовп! — сіпнула Меланія чоловіка.

Михайло Річинський ще раз приклав пальці до горла і ще раз сухо кашлянув.

— У своїй парафії, прошу я вас, маю кільканадцять скомунізованих родин. Я хотів би знати, як інші отці радять собі з цим лихом…

— Село, отче парох, не родиться скомунізованим, воно поступово стає ним. Поступово, отченьку, поступово. А де ж ви були тоді, коли у вашій парафії була тільки одна скомунізована родина? Що ви зробили для того, щоб зразу, у зародку, вирвати ту заразу, га?