Олена Печорна - Фортеця для серця

Вона знайшла й розчинилася в собі знайденій до останньої краплиночки. І діти те відчули. Діти вміють відчувати. Неймовірно, але всі учні, навіть старші, бігли до кабінету малювання, передчуваючи щось надзвичайне. Леся Михайлівна всміхалася вже на порозі й впускала не до кабінету, ні, а до магічного світу, у якому неможливі речі ставали цілком можливими, ба більше — реальними. Їх можна було не тільки намалювати, але потримати в руках і навіть показати іншим.

— Це я тебе впускаю до своєї мрії.

— Ой! Яка вона рожева!

— А я малюю гаряче морозиво. Бо сестричка морозиво обожнює, а все хворіє й хворіє.

— А я… я намалюю космос.

— Я квітку, у якій живе сонечко.

— Яке сонечко?

— З крильцями.

— А я думав, що справжнє.

Леся тішилася, ні, вона літала. Знову. Цього разу так високо, що могла торкнутися чолом нерозважної хмаринки. Дівчина йшла коридорами школи, своєї школи, у якій навчалася стільки років, але тепер приміщення видавалося іншим. Тут нічого не додалося і ніщо не зникло, але вона в цих стінах була вчителька. Молодесенька. Тендітна. Старшокласники спершу навіть уважали її за свою. Але вчительку. І не лякали її гори шкільної документації, оформлення кабінету, семінари, наради, гості в школі й відкриті уроки. Леся пливла освітянськими водами, помічала підводні течії, навіть гостре каміння, але минала те все легко, бо любила… дуже любила свою роботу.

Прокидалася ще вдосвіта, поралася в господарстві, готувала сніданок і обід, допомагала бабусі з ранковими справами, випивала чашку чаю — гостинець тітки Віри — і бігла на автобусну зупинку, де її мав забрати старенький шкільний автобус. Він їхав повільно, часом скрипів, неначе жалівся на долю, але дуже любив дітей, бо збирав їх у навколишніх селах і відвозив до школи в Степовому, щоб училися. Водій, дядько Степан, хвацько підкручував вуса й співав щось українське. Казав, що козак. І підморгував. Діти дуже любили ті його пісеньки, хоч кожне в кишені мало мобілку, щоб розважитися в дорозі. Проте вони слухали. Навіть ті, що вдавали, ніби їм байдуже до козацьких пісень. Лесі вони теж подобалися, от тільки дівчина починала підозрювати, що більшість текстів складає вусатий виконавець.

— На працю, дівчино-рибчино?

— Авжеж.

— Що сьогодні малюватимеш?

— Сни зими.

— Щастить їй, зимі. Спати може до випер… Ой! Сором казати таке при дітях!

І скрип автобуса, і за вікном — сни зими, а на серці тепло й затишно. Ранкова школа. Кабінет, що — Леся може будь-чим заприсягтися — оживає з її появою. Навіть кутки ворушаться. Що вже й казати про пензлики, фарби, дитячі альбоми! Дівчина розвішує найвдаліші роботи минулих уроків і завмирає, милуючись дитячою безпосередністю. І фантазією. Коли її не стримують дорослі, дитина здатна розмалювати земну кулю у власні кольори й відтінки — і земля з-під дитячого пензля видаватиметься веселішою.

— Лесю Михайлівно, ось. Це я вчора намалювала.

Карина, оте блакитнооке дівча з рожевим бантом, притискає до грудей аркуш, щоб показати. Простягає й завмирає. Леся дивиться на барвистий будиночок, високий-високий, аж до хмар дістає червоний дах, і запитує:

— А що це?

— Башта.

— Справжня?

— Угу. У ній люди ховають свої серця.

— А навіщо?

— Бояться.

— Чого?

Дівча супить брівки й смішно знизує плечима.

— Любити.

Леся присіла так, щоб очі очей торкалися.

— Любити нестрашно.

— Правда?

— Хіба трошечки.

— Ну от. Нехай… про всяк випадок… і для вашого серця башта буде. Вона різнобарвна. Бачите, яка гарна!

— Спасибі!

— А можна її подарувати одній людині?

Дівчинка морщить чоло й киває:

— Гаразд! Ой! Я ж не приготувалася! Лесю Михайлівно, до побачення!

— До зустрічі! І… спасибі!

А потім із вулика вилітає й мало не збиває з ніг галасливий рій.

— Добрий день!

— Добрий день!

— Добрий день!

Леся всміхається кожному учневі знов і знов, день при дні, тиждень за тижнем. А ще сумує, коли їде на сесію. Учні теж. Бо коли вона повертається, кабінет не може вмістити всіх малюнків.

— Я їм потрібна.

— Атож, — світиться бабця.

Старенька тішиться, дивлячись на онуку. Уже й не зважає на те її малювання, хіба що трошки, за звичкою, бо в пам’яті підсвідомо прирівнює його до загрози. Але час… робить кути овальними. Якби хто Зої Матвіївні колись сказав, що її онука вчитиме дітей малювати, не повірила б. А бач, радіє. Радіє так, що вже потихеньку совається по хаті сама, без допомоги, навіть ладу дає, ще й вечерю приготує кровиночці єдиній, бо, як-не-як, після роботи голодна вертається додому.

Леся приїздить увечері, сповнена вражень і думок, біжить до господарства мерщій, потім вечеряють утрьох із тіточкою Дусею, а затим дівчина поспішає до своїх планів-конспектів.

— І нащо ото стільки писати щодня?

— Зоє, та то ж робота.

— Еге. Це ж іще не заміжня. А як чоловік буде… — голос стає м’який, як віск. — Діти… Коли ж писати? Уночі? І платять… Платять, Дусю, копійки.

— Нехай. Але при ділі. Де ж у нас іншу роботу знайдеш? Та й щаслива вона. Бачиш?

— Бачу… Ще б її долю побачити — і тоді…

— Не втече від долі, хоч би й хотіла.

* * *

— Я втекла від нього…

— Віко, Вікусю, рідненька, подивися на мене.

Подруга голосила й ховала синє обличчя, руки з чіткими відбитками чужих пальців, шию.

— О Господи!.. Віко, що сталося?

Таксист, кремезний молодик, кивнув:

— Слухайте, може, теє, у лікарню, га? А то вперлася: ні, та й годі!

Віка скавучала й схлипувала, категорично заперечуючи навіть думку про лікарню.

— Нізащо!

— Віко, але ж… А дитинка як? Віко!

Карі очі вистрелили:

— Ні! Щоб від одного до другого, нехай ще й той познущається? Вийшла заміж! Тішся тепер.

З двору вичалапала бабця, глянула й сплеснула в долоні:

— Дівчинко, що ж це за доленька така, га? Що ж це коїться? Вагітну жінку отак відгамселити!

— Бабцю Зоє, впустіть… Нема куди йти.

— Господи, рибко моя золота! Та ходімо швидше, ходімо! А ти, Лесю, з таксистом розрахуйся. Як нема чим, з моєї пенсії дістань. Ой-ой-ой! Лихая годинонька!

У будинку молоду жінку роздягли, чистий одяг напнули, вклали в ліжко, вкрили тепліше й заходилися думати-гадати, що діяти далі.

— Мо’, фельдшера викликати?

— Бабцю Зоє, не треба. Я сама собі фельдшер. Дитинка