Лінвуд Барклі - Втрата

не могла я цього зробити разом із Вінсом. Чи не допомагала я йому вбивати. Через ту сварку, яку мала того вечора з батьками.

— Ви розповідали мені, що не так багато пам’ятаєте про ту ніч, — сказала доктор Кінцлер. — Чи не припускаєте ймовірність того, що деякі спогади ви заблокували? Іноді я посилаю таких людей до того, кому дуже довіряю, і хто спеціалізується на терапії гіпнозу.

— Я жодних спогадів не блокую. Я тоді просто виключилася. Прийшла додому п’яна. Я була дитиною. Я була дурна. Прийшла додому й вимкнулася. Отямилася лише наступного ранку. — Вона підняла руки й опустила їх собі на коліна. — Я не могла б учинити злочин, навіть якби хотіла. Я була поза всім цим. — Вона зітхнула. — Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю, — сказала доктор Кінцлер. Вона лагідно запитала: — Розкажіть мені більше про ваші стосунки з батьком.

— Вони були нормальними, я думаю. Тобто ми нерідко сварилися, але загалом уживалися. Я думаю… — Вона знову зробила паузу. — Думаю, він дуже мене любив.

— Більше, аніж інших членів вашої родини?

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо він був у такому стані, який штовхнув його на те, щоб убити вашу матір і вашого брата, то чому він не вбив і вас?

— Я не знаю. І вже казала вам, що не вірю в те, що він це зробив. Я… я нічого не здатна пояснити з усього цього. Але мій батько не вчинив би чогось такого. Він не міг убити мою матір. Він ніколи не вбив би свого власного сина, мого брата. І знаєте чому? Бо він любив нас. Не зміг би вчинити нічого такого, він був надто слабкий.

Ці слова привернули мою увагу.

— Він був лагідний чоловік, але — хоч дитині й важко говорити про свого батька — але в ньому не було нічого такого, що могло б штовхнути його на це.

Я сказав:

— Не бачу, в чому ця проблема стосується нас.

— Ми знаємо, що ваша дружина глибоко стурбована питаннями, які порушує це відкриття, — сказала психіатр. — Я намагаюся допомогти їй у цьому.

— А що, як вони мене заарештують? — запитала Синтія.

— Пробачте? — перепитала доктор Кінцлер.

— Ти про що? — мовив я.

— А що, як детектив Ведмор заарештує мене? — повторила своє запитання Синтія. — Що, як вона переконає себе в тому, ніби я причетна до цього вбивства? Що, як вона думає, начебто я єдина людина, яка могла знати про те, що було в тій каменоломні? Якщо вона мене заарештує, як я це поясню Ґрейс? Хто доглядатиме її, якщо вони мене заберуть? Їй потрібна її мати.

— Люба моя… — почав я.

Ледь не бовкнув, що я піклуватимуся про Ґрейс, але це означало б, що я вірю в реальність того сценарію, який вона намалювала для нас, вірю в те, що він буде втілений у реальність дуже швидко.

— Якщо вона заарештує мене, то перестане шукати істину, — мовила Синтія.

— Цього не станеться, — сказав я. — Якби вона заарештувала тебе, їй би довелося також припустити, що ти причетна й до всього іншого, до смерті Тес, можливо навіть, до смерті Ейбеґнела. Бо всі ці події мають бути якось пов’язані між собою. Усі вони — частина однієї головоломки. Усі вони споріднені. Ми лише не знаємо, як саме.

— Я думаю, а чи не знає цього Вінс, — сказала Синтія. — Не знаю, чи говорив хтось із ним останнім часом.

— Ейбеґнел сказав, що він шукає його, — нагадав я. — Хіба він не повідомив нам, коли ми бачили його востаннє, що хоче більше довідатися про його життя та вчинки?

Доктор Кінцлер, намагаючись повернути нас до первісної теми, сказала:

— Я думаю, нам би слід зустрітися раніше, ніж через два тижні.

Кажучи це, вона дивилася на Синтію, а не на мене.

— Звичайно, — сказала Синтія тихим і якимсь відсутнім голосом. — Звичайно.

Вона попросила вибачення й вийшла з кабінету, щоб піти в туалет.

Я сказав докторові Кінцлер:

— Її тітка, Тес Берман, приходила до вас кілька разів.

Вона звела брови:

— Так.

— З чим вона до вас приходила?

— За нормальних обставин я не стала б обговорювати з вами проблеми свого іншого пацієнта, але у випадку Тес Берман мені просто немає чого обговорювати. Вона приходила кілька разів, але жодного разу мені не відкрилася. Я думаю, вона зневажала цей процес.

Я любив Тес.

На нашому автовідповідачі було аж десять телефонних дзвінків, коли ми повернулися додому, які надійшли від різних абонентів. Було довге, переповнене палкими почуттями, послання від Поли, з телестудії «На крайній межі». Вона казала, що Синтія заборгувала їхнім глядачам нагоду знову ознайомитися з її справою у світлі останніх подій. Нехай вона назве лише час і місце, і вона приїде туди зі своєю командою, сказала Пола.

Я спостерігав, як Синтія натиснула на кнопку, щоб стерти це послання. Без роздратування. Без розгубленості. Лише один швидкий рух указівним пальцем, який не тремтів.

— Цього разу ти натиснула на правильну кнопку, — сказав я.

Прости мені, Боже, але ці слова вихопилися в мене несамохіть.

— Що ти сказав? — запитала вона, подивившись на мене.

— Нічого, — промовив я.

— Що ти мав на увазі? Чому ти сказав, що цього разу я натиснула на правильну кнопку?

— Забудь, — сказав я. — Я нічого не мав на увазі.

— Ти сказав це тому, що я стерла те повідомлення?

— Вважай, я не сказав нічого.

— Ти думаєш про той ранок. Коли я одержала дзвінок. Коли я випадково стерла історію дзвінків. Я тоді сказала тобі, що трапилось. Я була в шоці.

— Звичайно ж, ти була в шоці.

— Ти навіть не віриш, що я чула той дзвінок, чи не так?

— Звичайно, вірю.

— Ну, а якщо я не отримала того дзвінка, то й електронне повідомлення сама собі надіслала, еге ж? І листа на твоїй друкарській машинці надрукував не хто інший, як я.

— Я цього не казав.

Синтія підійшла ближче до мене, підняла руку й показала на мене пальцем.

— Як я можу залишатися під цим дахом, якщо я не можу на всі сто відсотків бути впевнена, що маю твою підтримку? Твою довіру? Мені не треба, щоб ти дивився на мене скоса, сумніваючись у всьому, що я роблю.

— Я не сумніваюся.

— Тоді скажи це. Скажи мені негайно, тепер. Подивися мені у вічі й скажи, що ти віриш мені, що ти знаєш, я ні до чого цього не причетна.

Присягаюся, я хотів це сказати. Але однієї десятої секунди, на яку я завагався, було досить, щоб Синтія