Марина Гриміч - Клавка

Дорога додому здалася безкінечно довгою. Безкінечно довгою, як її політ у прірву у блискавичному сні у приймальні. Здавалося, вона не йде, а топчеться на одному місці, будинки, що її оточували, зовсім не рухалися їй назустріч. У певний момент вона навіть завагалася: чи не сон це знову?

Повернувши ключ у замку дверей своєї квартири, вона почула «Пораненого орла» Василя Прісовського у виконанні Емми Германівни. Цей твір салонної музики викликав у неї на мить слабку посмішку, як півгодини тому жарт Давида Наумовича.

«Не знаю, чи я орел, — подумала вона, — але що поранена — це точно».

Клавка забрела до себе в кімнату, спустошена і виснажена до краю, нила права рука, у грудях тиснув ковтун. Здається, він навіть збільшився в розмірах, обріс сколоченою вовною подій, новин, розпачу, розчарувань і болю…

Вона роздяглася до комбінації й залізла під ковдру з серйозним наміром проспати добу. І навіть якщо вона завтра не з’явиться на роботу й за це її звільнять — начхати.

Їй начхати на весь світ… Начхати…

Клавка знову поринула в сон.

…Вона в цигейковій шубці і в тугій шапці, зав’язаній під підборіддям на шнурок, що ріже їй шию, у вовняному колючому шарфі, яким затулений її рот, у теплих валянках з калошами… Вона — на санчатах, навкруги — сніг, сніг, кучугури, горби, гори снігу і прочищений дерев’яною лопатою «тунель», по якому її везе на санчатах батько у довгому чорному пальті з бобрововим комірцем і в бобровій шапці. Вона бачить лише його спину. Вона хоче побачити його обличчя, вона кличе його, але він не обертається… Їй дуже жарко, дуже тісно, їй дуже хочеться пити, вона дуже хоче наїстися снігу, але вона не може поворухнутися…

Гаряче ташкентське сонце, вона стоїть перед Будинком культури залізничників і слухає з рупора повідомлення про бойові дії на фронті. Сонце нещадно пече, а вона все стоїть і слухає. На ногах — куплені на товчку черевики, гарні лаковані черевики, але вони їй так тиснуть, що немає сил, хочеться їх зняти, але тоді доведеться бігти босою додому по розпеченому асфальту. Дуже жарко, дуже тісно, дуже хочеться пити, але вона не може поворухнутися…

Вона сидить на м’якому стільчику, оббитому оксамитом, за роялем молода Емма Бруслевська акомпанує красивому молодикові, дуже схожому на Бориса Андрійовича Баратинського, він співає романс «Утро туманное», Емма грайливо повторює: «Андрюша, Андрюша…» Клавку тримає за руку батько, у нього суха рука, Клавка хоче обернутись, але не може, їй щось тисне і вона дуже хоче пити, нарешті, з величезним зусиллям, вона обертається, щоб роздивитися батька, і бачить його лице, але не може розрізнити рис, хоч і напружує зір, і тут розуміє, що тримає за руку Олександра Сергійовича Бакланова. Вона здивовано повертається до рояля і бачить, що там не Емма, а Варвара Семиволос. Клавка починає усвідомлювати, що це її мама, яка чимось дуже збентежена і хоче їй щось сказати, але не може, вона тримається за горло і ворушить губами: «Клавко, Клавко!»

— … Клавко, Клавко!

Вона прокинулась і підхопилася з ліжка.

Над нею стояв дядь-Гаврило і тряс її за плече:

— Клавко, вставай, Клавко!

— Дай пити, дядь-Гаврило!

— Нема коли! Біжімо на вокзал! Там «самоварів» грузять у вагони!

Клавка підхопилась, не розуміючи, що відбувається: дядь-Гаврило стояв у своїй латаній-перелатаній гімнастьорці — «грудь від плеча до плеча в орденах».

— Що таке, дядь-Гаврило?

— Клавко, умоляю, збирайся і побігли на вокзал!

Клавка зиркнула на годинник і вжахнулася:

— Дядь-Гаврило, куди бігти? Третя ночі!

— Клавко, там всі наші — з Бессарабки, з Євбазу…

— Хто — «наші»?

— Інваліди — «самовари».

Ще не розуміючи, що відбувається, Клавка стала натягати свій вовняний костюм.

Дядь-Гаврило почав з неї його здирати:

— Не це, Клавко, не це! Фіфочка мені не нужна!

І він кинув їй на ліжко якесь старе дрантя.

Нарешті вона отямилась: глянула на старий одяг, зморщила носа і відмахнулась:

— Нє, дядь-Гаврило, я таке нізащо не вдягну!

— Отставіть — я сказав! — скомандував він таким тоном, що Клавка, мов під гіпнозом, моментально почала виконувати його наказ.

— Принеси води, дядь-Гаврило, бо умру!

Той кинувся до кухні.

Вона натягувала на себе якусь довгу спідницю, ситцеву сільську блузку й бурчала: «І де ти тільки це взяв?»

Прибіг дядь-Гаврило зі склянкою води з-під крану. Вона пожадливо випила її.

Тим часом дядь-Гаврило обкутав їй голову великою сільською хусткою з пацьорками. Клавка боялася навіть зиркнути на себе в дзеркало.

Вони вискочили з дому й поринули з головою в ніч.

Дядь-Гаврило біг, смішно підскакуючи на дерев’яному протезі, Клавка ледь встигала за ним.

Їхній шлях проліг по Тимофіївській до бульвару Шевченка, потім униз по вулиці Комінтерну[80]. Коли вдалині з’явилися вогні вокзалу, дядь-Гаврило різко звернув ліворуч на вулицю Жаданівського[81], а потім — у Ново-Жилянський провулок[82], щоб вийти не на центральні, а на запасні колії. У провулку було зовсім темно, кожен їхній крок супроводжувався собачим гавкотом, який несподівано виринав то тут, то там. Вони пробиралися вуличкою наосліп, майже навпомацки, взявшись попід руки, аби не спіткнутися й не впасти. Клавка тримала однією рукою дядь-Гаврила, а другу простягла вперед, щоб вчасно відчути зарості, на які вони могли от-от наштовхнутися. Це були чагарі, що росли обабіч річечки Либідь. Вона хлюпотіла за кущами й верболозами, між якими мав бути прохід до місточка… Тільки як його знайти у цій темряві…

Дядь-Гаврило кілька хвилин, здавалось би, безсистемно сахався в один і другий бік, намагаючись віднайти шлях, і нарешті він його намацав. Це була вузесенька стежечка, яка вивела їх до річки.

Через неї було перекинуто хисткий місточок із чорних зогнилих дощок. Клавка навіть не встигла злякатися, проходячи по ньому, бо її увагу привернуло дике завивання і розпачливі крики, що лунали десь попереду. Цей галас служив для них орієнтиром.

Нарешті кущі розступились, і вони опинилися на розчищеній, слабко освітленій ділянці. Прямісінько перед ними стояв довгий товарняк. Це й були запасні колії вокзалу, обабіч яких, а також поміж ними трикутником заховалися залишки старого хутірця з хатами-мазанками, вишневими садочками, городами…

На цій земляній платформі Клавка з дядь-Гаврилом потрапили в полон дикої какофонії із суміші людських голосів, зойків, стогонів, наказів, лайки, гавкання собак…

Двері у трьох товарних вагонах поїзда були навстіж розчахнуті, біля кожного стояла машина, такі в народі називалися «будками». Решта вагонів забиті поперечними дошками. На земляній платформі метушилися чоловіки у військовій і міліцейській формі. Були серед них і молоді призовники, майже