Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

у дружньому застіллі; пан Михайло незмінно звав Андрія Петровича зятем, а Андрій пана Михайла тестем, і вони любовно варнякали, як хто знав і вмів, але при цьому ніколи не згадували про Настуню – це була для обох заборонена тема. Раз на рік, тобто в той день, коли одружився із Капшуківною, Андрій Петрович напивався, а потому цілий день ганяв конем лісами, ніби розшуковував свою дивну першу жінку, а може, то непокоїв його її дух – важко тут щось здогадуватися, бо щодо цього Андрій Петрович нікому не звірявся. Домашні знали, що в цей день його чіпати не можна, тож давали йому повну волю. Мені ж здається, що в той день Андрія Петровича охоплювало чи каяття, чи своєрідне безумство, і йому, з п'яної голови, могло здаватися, що Настка й досі блукає гола по лісах, ховаючись від людей. Зрештою, серед простолюддя цього краю, схильного до забобонів та містичних вірувань, ходить баєчка про Дику Бабу, яка живе гола в лісі, з розпущеним волоссям і з персами такими великими, що закидає їх за плечі. Не гадаю, що ця баєчка постала після випадку із Капшуківною, можливе інше: Андрій Петрович, який жив із простолюдом дружно і по-простому гуляв на їхніх святах, зокрема весіллях, ставав для багатьох дітей хрещеним батьком, а ще й немало власних розсипав поміж них, певною мірою перейнявся способом їхнього мислення і, можливо, ту Дику Бабу й шукав, щоб принаймні подивитися на неї й переконатися, що то не Настка, але так ніколи не знайшов. Річ у тім, що Андрій Петрович, як тільки чув про щось загадкове, конче бажав загадку розгадати, і йому часто вдавалося таємниче зробити простим. Але у випадку із своєю першою дружиною потерпів повну поразку, і відчуття цієї поразки могло його мучити. Через це скакував на коня, очі його запалювалися орлиним блиском, і він гасав, як оглашенний, по лісах та болотах, ніби бажав у цей спосіб вилікувати свою уражену чоловічу честь. Адже йому напевно мало стати ясно: у змаганні із Насткою Капшуківною переміг не він, а таки вона. Не він став для неї нерозгаданою таїною, а вона. І не вона залишилася принижена, коли йшла під гуркіт, і стукіт, і шум, і тріск, і вигуки, і зойки, а таки він, бо таке чинити з нею дозволив. Отож і гризся час від часу, і тій гризоті не було кінця.

Глава 8

ХЛІБ ЖИТТЯ. ГРИГОРІЙ

У нашій родині про Настку Капшуківну свою, цілком одмінну думку мав тільки дядько Григорій Петрович, який відзначався кількома особливими рисами, а серед них: завжди висловлювався суперечно до думки загальної, очевидно, цьому сприяло його первісне виховання, яке дістав в Орші в єзуїтів, до яких потрапив дев’ятилітком разом із братом Михайлом, моїм батьком. У цьому теж, можливо, була тактика діда Петра Григоровича, адже двох старших синів виховував у Києві. Так от, Григорій Петрович, великий прихильник книг "Четьї Мінеї"[31] Дмитра Туптала, був переконаний, що Настуня вела святе життя, і її таємниче зникнення можна пояснити просто: її з того лісу та болота забрав до себе живою (а може, тільки душу її) Господь, завівши в свої райські долини. Для цього дядько пристрасно подавав резони: по-перше, ніхто не може довести, що вона блудодіяла із ченцем, напевно-таки також святою людиною, бо не до блуду схиляв дівчину, а до безгрішності і до збереження вічного дівства задля Христа, а те, що він був густо зарослий волоссям, зовсім не є показником лихої вдачі, бо ріст волосся від вдачі не залежить; по-друге, Настка не була ані сварлива, ні гнівлива, а тиха, упокорена, маломовна, добре знала Святе Письмо, нікому прикрості не чинила, хіба що не бажала задовольнити хіть Андрія Петровича, більше того, навіть на гострі наскоки свекрухи не відповіла жодним гострим словом – що тут лихого? Стосовно наруги, яку їй учинили Андрій Петрович із селянами, Григорій Петрович аж кипів від обурення: адже це явний виказ дикості звичаїв, і Андрієві Петровичу має бути соромно, що пішов за марновірними, язичницькими інстинктами юрби і взяв участь у тому позорищі (цікаво при цьому додати, що Григорій Петрович був із братом вельми дружній) – сором, як я вже оповідав, Андрій Петрович, можливо, під братовим впливом, таки відчував. Бо й справді: де факти, що відьомські дійства, а те, що вони можуть чинитися, був твердої віри й Григорій Петрович, здійснювала його братова, а не сільські чарівниці, які, щоб відвести від себе звинувачення, нападно накинулись на чесну й святу жону? Те, що в неї не було звичної зарості в паху й під пахвинами, знову таки не свідчить, що вона відьма, а навпаки – про її святість та безгрішність, тобто це була діва натуральна, природою учинена, щоб стати святою. Нічого не свідчить і кругла родинна пляма над кіпчиком, бо родинні плями – явище фізіологічне і до стану душі ніякого стосунку не мають. Більше того, Григорій Петрович прирівнював Настку до святої Теклі; відповідно кожному із родини, хто сумнівавсь у святості Настки, волів прочитати особисто житіє святої Теклі, звернувши увагу, що й та не посоромилася постати голою перед сонмищем ідолопоклонників – була бо одягнена душевною цнотою, і саме тим своїх осквернителів перемогла.

Читав це місце по-особливому натхненно, хоч його слухачі й слухачки при цьому пирскали й соромилися, але картина подавалася й справді величава, особливо, коли на оголену Теклю (правда, соромне місце мала покрите) були випущені роздратовані та голодні леви та ведмеді, які, уздрівши дівицю, котра стояла гола, похилили свої голови до землі й очима зоріли долі, ніби соромилися дівочої голизни. Отже, звірі сором відчували, а люди ні.

– І було дивне видовище, – патетично читав Григорій Петрович, – сором пізнавали звірі, і очі свої од голизни дівочої відвертали, люди ж безсоромними очима дивилися, тож безсловесні звірі стали звинувачувачами й суддями на глядалищі тім. Вони-бо єством звірі є, а норов цнотливий людини на себе прийняли; люди ж, хоч і розумні, у звіриний норов перетворилися. А чого досягли? Хотіли-бо оголенням тим видовищним діву обезчестити, але честі їй додали.

Ця сцена так зворушувала Григорія Петровича, що аж сльози йому на очах поставали.

Такі досить поважні резони виставляв Григорій Петрович, і я не можу не признати і йому рації, принаймні тієї, що фактів у доказ того, що Настка була відьма, чи чортиця, чи Дика Баба, як вважав Андрій Петрович, достовірних таки не було, а все клалося на довільних домислах.