Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

Звичайно, я ніколи відкрито не демонстрував своїх почуттів. Не думаю, що Ден хотів би працювати з таким лікарем-скептиком. Хоча я впевнений, що по-різному виявляв своє ставлення: глузливий погляд, розрахунок часу для коментарів та запитань, моє захоплення одними темами і байдужість до інших.

Ден зрозумів ці неприємні натяки і на свій захист процитував Ніцше, який сказав, що, коли ви вперше зустрічаєте когось, то ви знаєте все про цю людину; на наступній зустрічі ви вже засліплені своєю мудрістю. Ніцше був дуже авторитетним психологом для мене, і ця цитата змусила мене взяти паузу. Можливо, на першій зустрічі ми не дуже обережні; можливо, людина ще не зрозуміла, з ким спілкується. Можливо, перші враження точніші за другі чи треті. Але до духовного зв’язку ще дуже далеко. Крім того, хоча Ніцше і зробив багато передбачень у різних сферах, він не був експертом з міжособистісних відносин — я не знав нікого, хто жив би більш ізольованим життям, ніж він.

Чи мав Ден рацію? Невже він відкрив, використовуючи якийсь містичний канал, щось життєво важливе і справжнє у вивченні іншої людини? Чи він просто взяв свої власні ідеї та бажання й наклав їх на чийсь профіль — профіль, який він вважав привабливим лише тому, що той викликав у нього асоціації із затишком, любов’ю, турботою?

Ми ніколи не могли перевірити, як діє treposa, оскільки такі сеанси медитації зазвичай мали відбуватися за правилом «шляхетного мовчання»: під час treposa не можна говорити. Але кілька разів, коли Ден зустрічав якусь жінку, він намагався подивитися їй в очі й так перевіряв духовний зв’язок з нею. І часто його новий духовний союз виявлявся міражем. Зазвичай жінки були розчаровані чи налякані його припущеннями, що між ними існує тісний зв’язок. Часто Ден потребував багато часу, щоб зрозуміти це. Інколи картаючи себе за жорстокість, я розумів, що потрібно відкрити йому очі на реальність.

— Дене, можливо, ви хочете зблизитися з Діаною, ймовірно, вона натякнула на можливість ваших стосунків у майбутньому, але давайте подивимося на факти. Вона не відповідає на ваші дзвінки, вона довго жила з чоловіком, і зараз вони розходяться, вона переїжджає до когось іншого. Послухайте те, що вона вам каже.

Якось Ден побачив найбільший духовний зв’язок з однією жінкою. У них відбувся короткий роман. Але кохання минуло дуже швидко. Інколи кохання зникає, залишаючи тихий біль, інколи воно перетворюється на жорстокі взаємні звинувачення та ревнощі. По всьому і Ден, і його кохана чи навіть обоє страждали на депресію. Яким би не було кохання, результат був один і той самий: ніхто не отримував того, що хотів.

Я переконаний, що під час своїх перших захопливих зустрічей Ден і та жінка не зрозуміли, що вони побачили одне в одному. Кожен бачив лише відображення свого власного благального погляду пораненої людини, але їм здалося, що це справжнє бажання і любов. Обоє були пташенятами зі зламаними крилами і намагалися літати, тримаючись за здорове крило іншого. Люди, які відчувають порожнечу, ніколи не зможуть вилікуватися за допомогою іншої пораненої людини. І тому дві пташки зі зламаними крилами паруються й намагаються хоч якось полетіти. Та ніяке терпіння не допоможе їм злетіти; і врешті вони мають розлучитися й лікувати свої рани нарізно.

Нездатність пізнати іншу людину пов’язана не лише з проблемами, які я описав, — глибинність структури образів та мовлення, зумисна чи несвідома потайливість людини, неможливість добре розгледіти іншого, — але також з надзвичайним багатством і складністю кожної окремої особистості. Найновіші дослідницькі програми розшифровують електричну та біохімічну активність мозку, проте людські переживання настільки складні, що жодні технології ніколи не зможуть їх пояснити.

Джуліан Барнс[28] у своєму романі «Папуга Флобера» у блискучій та чудернацькій манері зобразив нескінченну заплутаність людської особистості. Автор намагався дослідити справжнього Флобера, людину з плоті та крові, яка ховалася за публічним образом письменника. Розчарувавшись у традиційних методах біографів, Барнс спробував зрозуміти сутність Флобера інакше і використовував власні підходи: він дізнавався про його зацікавленість поїздами, про тварин, до яких письменник відчував неабияку прихильність, а також про різні методи (і барви), за допомогою яких він описував очі Емми Боварі.

Барнс, звичайно, так і не зміг зрозуміти, якою людиною був Флобер, і врешті поставив перед собою скромніші цілі. Він відвідав два музеї Флобера — один розташовувався в будинку, де Флобер провів своє дитинство, а інший — в будинку, де він жив у дорослому віці, і в обох Барнс побачив папугу. Кожен музей проголошував, що це опудало флоберівського Лулу, папуги, описаного у творі «Проста душа». Це вразило Барнса як дослідника: о Боже, хоч він і не міг описати Флобера, принаймні з’ясує, де справжній папуга, а де «самозванець».

Зовнішність папуг не допомогла: вони були дуже схожими і, більше того, вигляд обох збігався з описом Лулу в книжці. Потім в одному з музеїв старий охоронець надав докази того, що їхній папуга був справжнім. На його жердинці стояв штамп «Музей міста Руана». Відтак охоронець показав фотокопію чека, який доводив, що Флобер більш як сотню років тому брав в оренду, а потім повернув папугу з муніципального музею. У піднесеному настрої і впевнений, що незабаром дізнається істину, Барнс поквапився до іншого музею, де також побачив схожий штамп на жердинці.

Пізніше він поговорив з найстарішим членом Товариства шанувальників Флобера, який розповів йому справжню історію папуг. Коли створювалися обидва музеї (а це було вже після смерті Флобера), кожен з кураторів окремо прийшов до муніципального музею, щоб отримати копію квитанції на руки і попросити папугу для свого музею. Кожного з них провели до зали, де було повно опудал тварин, і серед них — щонайменше п’ятдесят схожих папуг! «Беріть якого хочете!» — сказали директорам.

Неможливість з’ясувати, який же папуга був справжнім, змусила Барнса думати, що «справжній» Флобер, чи «справжній» будь-хто теж може бути підробкою. Але чимало людей ніколи не дізнаються про таке дослідження і будуть далі вірити, що вони можуть описати і зрозуміти людину лише за тією інформацією, яка в них є. Завжди існували непорозуміння між психіатрами і психологами, які сперечаються про правильність діагнозу. Дехто з лікарів, які роблять кар’єру в установах, дуже серйозно ставиться до встановлення точного діагнозу. Інші, і до них належу я, вважають, що діагноз — це всього-на-всього сукупність симптомів та поведінкових реакцій пацієнта. Проте ми розуміємо, що під таким тиском (з боку лікарень, страхових компаній, державних установ) фаза постановки діагнозу розтягується на невизначений час і кожен пацієнт стає просто кількісною одиницею.

Навіть найбільш ліберальна система психіатричної номенклатури чинить насильство над існуванням інших. Якщо ми ставитимемося до людей з упевненістю, що можемо їх класифікувати, визначити їх, ми не