Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Хай виє вітер і шаленіє заметіль — не покинуть бійці своїх постів. Не зімкне їхніх втомлених повік жаданий сон. Адже кожному з них відомо, чий спокій оберігають вони в цю ніч.

У слободі горіли каганці тільки в тих хатах, де партизанські магері чи дружини ждали повернення додому рідних воїнів.

Та ще світилося троє вікон у волосному будинку. Біля гарячої грубки сиділи партизани. Серед них був і столяр Македон. Він уже кілька разів підходив до вікна, відчиняв кватирку, дививсь на вулицю.

— Затримався Яків. Воно й зрозуміло: треба перевірити пости.

— А надворі мете. Скільки живу на світі, такої хуртовини не пам'ятаю. Віриш, гвинтівку тримаю в руках і не бачу її,— розповідав дозорний, явно перебільшуючи.

Худющий і такий високий, що шинеля була йому до колін, він грів біля розчинених дверцят свої жилаві руки, просушував валянки, з яких помітно здіймалася тепла пара.

— Прийшов до мене на зміну товариш, а я оце сюди. Благодать яка,— говорив він, примружуючи від задоволення очі.— Закурити б махорочки.

Махорка знайшлася.

— Отож приходимо ми до Лякіна,— продовжує розповідь партизан, одягнений в латану свитку, підперезану ременем, на якому висять бойові трофеї — три гранати, кинджал і старовинний пістолет невідомої системи. Лахмата шапка в бійця зсунута на лоб. Очей не видно. Тьмяне світло гасової лампи падає тільки на його бороду, злегка посріблену сивиною.—

Приходимо, значить, ми до аптеки, стукаємо. Ніхто нам не відчиняє дверей. Ми давай міцніше натискати. Чуємо голос служниці: "Хто тут? Чого треба? Аптекар уже ліг спати. Якщо за ліками, то прийдете завтра".— "Які там ліки? В іншій справі до нього прийшли. Відчиняй!" — "Не можу,— каже,— наказано нікого не впускати". Ми пригрозили їй. Двері вона все-таки нам відчинила, а сама, як осиковий лист, тремтить. Взяв я її за плече, питаю: "Хороша ти моя, та чи знаєш, хто ми такі? Ми,— кажу їй,— партизани з Македонового загону, і ти нас не бійся. Наказ у нас є такий, щоб твого хазяїна розбудити, підняти з теплої постелі, забрати з собою". А вона стоїть, мов зачумлена, тільки дивиться иа нас... Розгубилася зовсім дівка. Ну, ми її обминули та йдемо до спальні. Вірно: аптекар у постелі. Як побачив нас — одразу руку під подушку. Ну, ми теж не ликом шиті. Пригрозив я йому: "Уб'ю! Тільки ворухнешся — уб'ю!" Злякався він. Зброю я в нього одібрав — ось вона,— показав на старовинний пістолет,— при собі ношу. А дурна дівчина служниця в сльози... Упала передо мною на коліна, плаче, проситься: "Я не винна, мені він так наказав, щоб нікого не пускати до аптеки... Змилуйтесь!" Така недотепа, партизанів злякалася, наче ми бандити які... Дурна! — закінчив вій розповідь і поклав до грубки ще одне дубове полінце.

— А ось я отця Віталія застукав на гарячому,— почувся з дальнього кутка сиплуватий, простуджений бас. Всі глянули на чоловіка в солдатському картузі, пов'язаному зверху жіночою хусткою. На ньому був старий кожушок, підперезаний мотузком, стоптані чоботи, обгорнуті мішковиною, старанно перев'язані вірьовочкою. Бистрі очі його збуджено виблискували. Ніщо не сховається від тих очей ні вдень ні вночі. Зірко стежать вони за всім, що відбувається навколо. В бою він був хитрим, сміливим і навальним.— Отож батюшка, мабуть, думав сховати цінності — срібні чаші, золоті ложечки, гроші, а я його у вівтарі й накрив. Він мені хреста тиче: "Побійся бога, нечестивий, цілуй розп'яття",— а сам, бачу, під рясу руку засовує.

— У них зброя є. Буржуям та попам не довіряйся ніколи. Чув, як він Гліба Колмикова обдурив? Теж спочатку хрест підняв, захистив гайдамаку, а той Глібові кулю всадив.

— Ну, я з попом упорався швидко. Зброю відняв і, вірите, душа моя не витримала, дав кілька разів по шиї. Хоч і не положено йому по сану, та вже він дуже мене розлютив. Подумати тільки: якби я зазівався хоч на секунду, він би мене забив. Вірно кажу — забив би. Це точно... А махорочка нічого, міцна.

— Всіх їх, гадів, переловити треба. Сашку Безсалого теж спіймали.

— Хто його взяв?

— Та мені довелось,— обізвався боєць, одягнений у форму солдата. В голосі його звучав такий спокій, наче збирався він розповідати про звичайнісінький випадок з свого життя. Сидів він перед чавунними дверцятами грубки, докурював чийсь бичок, що вже обпікав йому губи, проте не викидав його, а, смакуючи димок, мружив очі, в яких світилися загартована в боях воля, спокій, солдатська безстрашність. У нього гайдамаки вивели з двору останню корівчину... залишили п'ятьох дітей без молока. Одним з перших він прибув до партизанського загону і рубав у бою ворога так же вправно, як виконував будь-яку роботу в своєму господарстві.— Пішли ми до нього втрьох. Зброю перевірили на всякий випадок. Адже знаємо: це стріляний птах — фронтовик. Його брати треба вміючи. Зайшли в дім. "Єсть,— питаємо,— такий-то?" — "Нема".— "Як нема? А де ж він?" — "Не знаємо". Обшукали ми всі кімнати — дійсно, нема. Вийшли на вулицю, зустріли сусіда. Те та се, розговорились. Дізнався він, у чому справа, допоміг нам. Воно й не дивно. Багач чи інший який поганий чоловік, він завжди буде в бідних на прикметі і нікуди від них не сховається. Відомо, очі бідняків завжди зіркіше бачать. Одним словом, рушили ми в дім до Софії.

— Чи бач, допомогла родичеві. І як же ви там йоіо знайшли?

— Знайти-то ми його знайшли. А взяти одразу не можемо. Відстрілюватися задумав. Двох товаришів моїх поранив, до лікарні їх потім одвезли, а я вже його піймав. Вибрав таку хвилину, коли він патрони вистрілив, а зарядити знову наган не встиг. Думав я його там же порішити, та згадав наказ Якова: "Піймати й доставити живцем". Наказ командира виконав.

Він замовк. Тріщали в грубі дрова. На торцях полін виступала гаряча пінка. Шуміли за вікном дерева.

Увійшла людина в солдатській шинелі, так закутана башликом, що виднілися тільки очі. Але всі присутні пізнали одразу Якова Македона. Нікому не доручав він перевірку дозорів і в отаку завірюху сам їздив по безлюдних вулицях з одного кінця слободи в другий, і скрізь його зупиняли попереджувальні окрики вартових. Проїжджаючи повз двір Софії Ізарової, ЯКІР помітив високу постать, що швидко зникла за ворітьми. Безпомилково впізнав Трохима Івановича, але не зупинив його. Блукання під вікнами Софіїного дому стало для того звичкою, і, чи надворі хуртовина, чи дощ, чи тиха, ясна погода,— завжди у вечірній час блукав він тут, мов лунатик.

— Ну, як ви? Ніхто вас не тривожив? — спитав Яків, скидаючи засніжений башлик.

— У таку непогідь приблудної собаки піде не зустрінеш. Сідай, Якове, до грубки, погрійся трохи.

— Хіба що трохи,— простягнув до дверцят червоні з морозу руки.

А через кілька хвилин за столом, покритим кумачевим полотнищем, засідав перший у слободі ревтрибунал. Люди в солдатських шинелях, кожушках, свитах, у драних валянках і стоптаних чоботях, змучені безпросвітними злиднями, виснажені голодом, зараз були суддями. Вони винесуть заслужений вирок тим, хто намагався повалити першу в світі владу робітників та селян. Сьогодні партизанське слово буде вирішальним і справедливим.

— Ведуть,— сказав Метелик, прислухаючись до тупоту ніг на дерев'яних східцях. Всі погляди були звернені на двері. Першим ввели отця Віталія. Боязко озираючись, він розмашисто перехрестився. Слідом за ним також боязко увійшов аптекар Лякін, тремтячою рукою иоправляючи на носі пенсне. Третім переступив поріг Олександр Безсалий. Примруживши очі, він мовчки вдивлявся в людей, що сиділи за столом.

Двоє заарештованих вмостилися на дубовому, почорнілому від часу ослоні, але не хотів сідати поруч з ними аптекар Лякін. Короткозорими очима він з цікавістю, здивуванням і неприхованим страхом оглядав партизанів. Зовні спокійні, вони лякали його. Він інстинктивно відчував під цим удаваним спокоєм їхню сувору й грізну силу, боявся цієї сили, тремтів, намагаючись за всяку ціну уникнути суду.

— Чи бачите, я не розумію, що це все значить? Ви збираєтесь мене судити? За що, питаю вас? Хто має право мене судити? Я, чи бачите, аптекар. Я далекий від політики. Моє діло приготовляти ліки, турбуватися про здоров'я населення. А до мене серед ночі вриваються в дім якісь невідомі люди, забирають, садять мене, як розбійника, як бандита, під арешт. Я запитую: хто дав вам право тримати мене кілька годин у такій конурі, де голі стіни і собачий холод? Я, чи бачите, буду скаржитись. Це хамство, неподобство, розбій... Я протестую!..

— Заспокойтесь, обвинувачений,— обірвав його Яків Македон, і по тому, яким було сказане це слово "обвинувачений", аптекар зрозумів, що тут справа далеко серйозніша, ніж він передбачав, і подібні протести ні до чого не приведуть.

— Нам добре відомо,— продовжував Яків,— чим займалися ви в своїй аптеці. Якою отрутою ви знищили розвідника? Відповідайте!

Лякін не сподівався такого запитання, яке, наче грім серед зими, приголомшило його.

— Хто може ствердити, що саме я отруїв? Де, чи бачите, докази? Де свідки? Так, я пам'ятаю. Перед тим, як вступили до слободи німці, зайшов... Тобто не сам зайшов, його привели Мефодій і ваша мати, Олександре Трохимовичу. Я, чи бачите, пригадую, дійсно перев'язав рану. Червоний розвідник поїхав у доброму настрої, зовсім здоровий.

— А нам відомо: червоноармійцеві зробили розтин тіла і встановили, що його було отруєно стрихніном.

— Хай відповість, навіщо він ховав під подушкою зброю.

— Я, чи бачите, спав, а час зараз, самі знаєте, який. Мені здалося, що до мене в дім увірвалися бандити. Я для самозахисту мав пістолет. У мене, чи бачите, аптека. Мене можуть пограбувати. Да-с!

— Нам відомо також, що німцям та гайдамакам ви разом з попом Віталієм виказували родини перших депутатів Ради.

— Я цього не робив. Це, чи бачите, брехня... Явна брехня... Ось він, отець Віталій, дійсно бував на гайдамацьких радах, і я знаю, було намічено на водохрещі зібрати партизанські родини і влаштувати їм, чи бачите, жахливе катування.

— Так, так, розповідайте.

— Я, чи бачите, як на сповіді... всю правду... щоб знали... Софія Ізарова скликала до себе...

— Кого?

— Ну всіх, кому Радянська влада кісткою в горлі... Щоб зустрітися... з посланцем.

— Яким посланцем?

— Отамана Балбачана.

— Цікаво. І що ж той посланець говорив?

— Ну...