Нечуй-Левицький - Причепа, Нечуй-Левицький

моя ти бо­ги­не! Да­рую тобі всі са­ди, всі ти­сячі, всі свої чи­ни! Бо й я гу­ляв, бо й я був на ба­лу. А Те­одо­зя но­са­та, як чап­ля, невірна, по­га­на!.. - го­во­рив Яким, за­си­па­ючи.

Зося так стри­во­жи­лась, так стур­бу­ва­лась, що зас­ну­ла тільки пе­ред світом.

З її дум­ки не схо­див отець Ми­ки­та, Яким… і в лег­ко­му три­вож­но­му сні все веш­та­лись пе­ред нею то небіжчик Лемішка, то Яким, то ба­ба Па­рас­ка, якась на взір ніби Леміщи­ха, то здо­ро­вен­ний і стра­шен­ний дзвін на роз­гоні, з залізним сер­цем… То знов ста­ва­ло їй ти­хо й яс­но на душі, і во­на ніби літа­ла над зе­ле­ним па­ху­чим са­дом, над зо­ло­то­вер­хою кня­жою па­ла­тою, в ти­хо­му і ро­же­во­му світлі; і відчу­ва­лись їй знов якісь ме­лодії. То знов їй сни­лось, що во­на йшла ши­ро­кою алеєю, всту­па­ла в кам'яну пе­че­рю в скелі, де світиться який­сь чарівний бла­кит­ний од­лиск. Пе­че­ря ніби глиб­ша­ла, темніша­ла, чорніша­ла, і на­зустріч їй вилітав Яким, чуд­ний, страш­ний, з за­куд­ла­ною го­ло­вою, з ди­ки­ми блис­ку­чи­ми очи­ма, ха­пав її обо­ма ру­ка­ми попід ру­ки і волік у якусь тем­ну гли­бочінь, під зем­лю. Во­на по­чу­ва­ла, що па­да­ла вниз, як на повітрі, і, крик­нув­ши з пе­ре­ля­ку, знов за­си­па­ла, і знов верз­ло­ся їй те са­ме, тільки інше тро­хи…

Зося про­ки­ну­лась пізно. Яки­ма не бу­ло до­ма: він пішов на по­ле до робітників. Опівдні приїха­ла з міста Те­одо­зя і на­вез­ла вся­кої вся­чи­ни, уся­ко­го кра­му, що бу­ло потрібно до ба­лу. Не­ве­се­ла, з блідим ли­цем стріла її Зо­ся; але як уг­ляділа уся­кий крам: ма­терії, стрічки, квітки, як роз­го­во­ри­лась з Те­одо­зею про бальові убо­ри й як їх ро­би­ти, то за­раз ми­нув сму­ток, ніби йо­го і не бу­ло. Не га­ячи дур­но ча­су, во­ни за­раз прий­ня­лись до ро­бо­ти, ши­ли, по­ро­ли, приміря­ли пе­ред дзер­ка­лом і знов ши­ли, зв'язу­ва­ли квітки в пу­чеч­ки. Од ста­ро­го бальово­го біло­го убо­ру, ще справ­ле­но­го за Леміщині гро­ши­ки, Зо­ся по­од­по­рю­ва­ла до­рогі білі і чорні ши­рокі кру­же­ва і об­ля­му­ва­ла ни­ми свою но­ву білу сук­ню. Знай­шли­ся в скрині давні до­рогі тро­ян­ди і пішли в нові бу­ке­ти. Вся та ро­бо­та, та тя­га­ни­на, той гар­ми­дер не­ви­мов­не тішив обох дам, котрі ціли­ми дня­ми пильну­ва­ли ко­ло ро­бо­ти і тільки вве­чері вибіга­ли в сад, на гор­бок, щоб гля­ну­ти на те місце, ку­ди во­ни зби­ра­ли­ся зня­тись і по­ли­ну­ти на днях.

А тут, як ка­жуть, со­ро­ка на хвості при­нес­ла звістку та чут­ку, що на балі бу­де сам князь, що Се­ре­динський ду­має зап­ро­си­ти йо­го на вечір. Та­ка чут­ка бу­ла для їх все од­но, що ост­ро­ги для ду­же га­ря­чо­го ко­ня. Ще більше за­кипіла ро­бо­та, ще швид­ше за­веш­та­лись гол­ки в їх ру­ках! Ра­зом з блис­ку­чою обс­та­вою ба­га­то­го ба­лу Зо­ся і Те­одо­зя вже заз­да­легідь по­чу­ва­ли ду­шею якусь ома­ну, який­сь арис­ток­ра­тич­ний блиск і дух, кот­рий так при­па­дав їм обом до впо­до­би. Вже обидві во­ни ма­ри­ли дум­кою безп­ремінно за­по­ло­ни­ти сер­це яко­гось ве­ли­ко­го па­на, вер­хо­во­ди­ти ним, пус­ти­ти про се­бе по око­лиці чут­ку.

- Теодозю, моя ко­ха­на! - про­мо­ви­ла Зо­ся. - Та­меч­ки ж на ба­лу бу­дуть усе наші польські патріоти. По правді, нам би слід одяг­тись у жа­ло­бу.

- Я так і ду­маю одяг­тись, - од­ка­за­ла Те­одо­зя. - Біле з чор­ним та й годі.

- Але ж там бу­де ба­га­то і не по­ляків, німців, руських. Я ду­маю приш­пи­ли­ти і тро­ян­ди… а чор­ним ши­ро­ким кру­же­вом об­ве­ду тільки поділ сукні.

Зосі хотілось до­го­ди­ти «і на­шим, і ва­шим», як то ка­жуть. Так во­на і зро­би­ла.

Настала га­ря­че жа­да­на й жда­на неділя. Зо­ся й Те­одо­зя ста­ли на то­му, щоб їха­ти до Кам'яно­го за­рані, уб­ра­тись по-бально­му в жидівській станції і пе­ред ба­лом ще тро­хи по­гу­ля­ти в са­ду, бо що­неділі гра­ли в са­ду му­зи­ки і ту­ди зби­ра­лось ба­га­то сусідніх панів на гу­лян­ня. Зо­ся мірку­ва­ла, що приїжджі на бал до­кон­че бу­дуть пе­ред ба­лом гу­ля­ти в са­ду. Доч­ки на бал не бра­ли, бо не вис­та­чи­ло гро­шей на убір. Бідна дівчин­ка за­ли­ва­лась слізьми, вип­ро­ва­жа­ючи батьків на бал.

Як мірку­ва­ли, так і зро­би­ли. Зо­ся не по­ми­ли­лась. В са­ду над­вечір гриміли му­зи­ки; по доріжках веш­та­лись па­ни па­ра­ми й ку­па­ми, де­які вже пов­би­рані по-бальово­му. Швид­ким оком Зо­ся ски­да­ла убір дам і ти­хо пли­ла попід ру­ки з Те­одо­зею по доріжках. Те­одо­зя зас­ло­ни­ла ли­це ву­алем, а щоб її ніс не ду­же ки­дав­ся лю­дям в вічі, во­на так приб­ра­ла пок­ри­ва­ло, що ши­ро­ка гус­то зат­ка­на квітка прий­шла­ся як­раз про­ти са­мо­го но­са і, справді, зас­ло­ни­ла йо­го тро­хи. Яким йшов по­зад дам і ніс у руці де­які дрібні речі.

Вже во­ни ми­ну­ли місток, що висів над ти­хою во­дою; вже во­ни пе­рей­шли місток, що висів ви­со­ко на ске­лях над во­дос­па­дом, шум­ким і ре­ву­чим. Да­ми те­пер не ой­ка­ли, не кри­ча­ли й ні криш­ки не бо­ялись, як пе­редніше ко­лись, а прямісінько і міцни­ми но­га­ми пе­рей­шли йо­го, навіть не за­ува­жив­ши на йо­го. Тут ра­зом з шу­мом во­ди з го­ри об­ли­ло їх дзвеніння розкішно­го ор­кест­ра, що грав на близько­му шпилі під нак­рит­тям, нап­ну­тим на ко­лон­ках, з білих і чер­во­них сму­жок па­ру­си­ни, над кот­ри­ми пла­вав та мет­лявсь на повітрі чер­во­но-білий стяг. На горі, між зе­ле­ним де­ре­вом, ми­готіли, веш­та­лись, ніби ме­те­ли­ки на сонці, білі, чер­воні і інших кольорів сукні, зон­ти­ки. Ту­ди, на го­ру, пішли й во­ни усі, вий­шов­ши по кам'яних східцях, по­ми­на­ючи ку­пи ва­зонів і гульби­ща та кіоски поміж зе­ле­ним де­ре­вом.

На самій горі, се­ред ши­ро­ко­го пла­цу, зе­ле­но­го, як зе­ле­не сук­но, обс­тав­ле­но­го по­де­ку­ди ку­па­ми чу­до­вих ва­зонів з пальма­ми, гра­ли му­зи­ки, а кру­гом то­го пла­цу зви­ва­лась, не­на­че га­дю­ка, ши­ро­ка доріжка. Над нею пос­хи­ля­лись зе­лені віти де­ре­ва, а кру­гом по доріжці скрізь сто­яли попід гіллям залізні пле­тені ка­нап­ки. Тут кру­ти­ло­ся все приїждже то­ва­рист­во по тій доріжці, не­на­че душі в Дан­товім раю, ли­ло­ся без пе­рер­ви слід за слідом, ря­ди за ря­да­ми, а де­які обсіли ка­нап­ки й од­по­чи­ва­ли в хо­лод­ку, прик­риті зе­ле­ним гіллям. Зо­ся з Те­одо­зею пиш­но поп­лив­ли, як дві паві, за тим гур­том дам і ка­ва­лерів, що ти­хою хо­дою хо­ди­ли по доріжці, зли­ли­ся з гур­том у тім колі, що прий­ма­ло в се­бе свіжі си­ли, ви­пус­ка­ло з се­бе при­том­ле­них лю­дей й знов по­нов­ля­лось приїжджи­ми, і знов кру­ти­лось рівно й помірно, як рівно кру­титься здо­ро­ве мли­но­ве ко­ле­со. Очі при­том­лю­ва­лись, див­ля­чись на йо­го, зир­ка­ючи на ли­ця уся­кові: гарні й не­гарні, свіжі й замлілі; на чу­дові дамські убо­ри, ба­гаті й бідні. Бал у Се­ре­динських ба­га­то прибільшив гу­ля­ючо­го то­ва­рист­ва.

Вже сон­це сіда­ло за містеч­ком, над лісом; вже по да­лекій до­лині над во­дою посів імлою опар, а му­зи­ки не пе­рес­та­ва­ли гра­ти, а гу­ля­ючі не пе­рес­та­ва­ли хо­ди­ти.

- Князь гу­ляє! князь гу­ляє! - ти­хо пронісся між ря­да­ми