Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

">[174] та Кінетично-Ритуальна Лабораторія Прикладної Науки, — і вони вгамувалися, зважаючи на ураганної сили пориви і летючу куряву. Повітря стало таким густим, що Веселкове Сяйво зі свого намету не міг роздивитися на стежині нічого далі табору Секс-Відьом. Він не бачив вогнів на Харчовому Наметі. Зі світу було згладжено місяць і зірки.

Із затишку свого спального мішка він набрав номер, який знав на пам’ять.

— Дюймовочко?

Це було її фестивальне ім’я. У зовнішньому світі вона трималася даного їй батьками імені — Слоун. Місіс Слоун Робертс. Він запитав:

— У тебе все гаразд?

Вона перепитала:

— У тебе все гаразд?

Утомлено він відповів:

— У нас тут був один інцидент, але його залагоджено.

— Ладлоу?

Він, після вагання:

— Не хвилюйся.

Він чув, як вона чекає. Він слухав її, на щось зважуючись. Він чув, як за стінками намету вибудовується ревіння піщаної бурі. Вишаровуючи пустелю дочиста. Стираючи з пам’яті крики спалюваного живцем убивці. Він не мав певності, звідки взялися його наступні слова. Поки ніхто з них не говорив, він чекав, що ця мовчанка глибшатиме. Він чекав іще. Нарешті він заговорив:

— Якось собака потрапив до нас у школу, було таке один раз. Я навчався в четвертому класі. Той собака всюди бігав і все облизував. Мені було вісім років, і той пес дав мені розуміння, чим я жертвую, назавжди[175].

Це все, що спало йому на думку. Він сказав своє слово.

Слоун чи Дюймовочка, здалося, вона розуміє. Дружина зреагувала на подачу:

— Діти реготали, бавилися, ще б пак — побачити ягня в школі[176].

Вона зрозуміла. Сидіти вдома — це прирікати їхніх дітей на майбутнє без змін. А тут колиска кращої цивілізації. Вона мусить це розуміти. Це не криза середнього віку і не тимчасова підміна, а справжній вибір. Шукачі просвітлення завжди відходили в пустелю в гонитві за якоюсь великою відповіддю.

— Я подумав, — промовив він з надією, — може, наступного року ми сюди всі разом приїдемо, на цей фестиваль, родиною.

Він відпливав у сон.

Холодним голосом, м’яко, проте не без співчуття, його дружина сказала:

— Не буде фестивалю наступного року.

Веселкове Сяйво здивувався, як близько і чітко, попри цей вітер, звучить її голос.

Голос у неї стишився до муркоту. Якогось глузливого муркоту. І вона погукала:

— Ладлоу?

Вона сказала:

— Я запропоную тобі угоду.

— Угоду, — луною відгукнувся він, не впевнений, що правильно розчув.

— Якщо ти приїдеш додому, — сказала вона, — я припиню вбивати твоїх людей.

Веселкове Сяйво вмент отямився. Він їй нічого не розповідав. Суничне Тістечко не мала її номера. Крім нього, ніхто не знав її номера.

Вона прошепотіла:

— Метальна зірка в потилицю одному ідіоту з Болотяних Людей… такий дзвіночок тобі про щось говорить?

Тут геть усі користуються вигаданими іменами. Багато хто носять маски. Чи здатна на таке Слоун? Так, колись вона сама була дикою, вся в струпах грязі. Коли вони вперше зустрілися, вона була метальницею в дуеті «летючі ножі». Але ж тепер вона матуся, що возить машиною дітей на тренування з європейського футболу.

Голос у телефоні запитав:

— Як ти гадаєш, хто розповів твоїй телевізійній подружці про код «Кучерява М’ята»?

Він запитав:

— Де Ліса й Бенні?

— З їхньою бабусею Робертс.

Ладлоу Робертс спитав:

— Поки їхня матуся мордує паліїв?

Це вона була сьогодні тим клоуном, що дивився на нього наврочливим оком. Тим сумним клоуном у натовпі. А ввечері вона дозволила їм стратити невинну людину і танцювала серед хутряних, і зомбі, і всяких інших гультяїв у машкарі. Справжній монстр серед уявних.

Слухаючи, він почувався дедалі важчим і важчим — так, наче замість свого фіолетового спального мішка він лежав у ванні, з якої навкруг нього витікала тепла вода. Втративши плавучість, він почав відчувати повноцінну вагу своїх кісток і плоті. Раптовий тягар, занадто важкий, щоб його посунути. Масивну незграбність когось мертвого.

Голос у телефоні приписував:

— Завтра ти перед ким треба вибачишся і приїдеш додому до того, як я уграю наступного.

А після паузи:

— Вирішуй сам.

І обірвала зв’язок.

Це вітер, цей вітер робив людей скаженими. У гущині цього розвіяного піску вона може перебувати за якихось кілька футів звідси. Наметове містечко переповнене п’яними й очманілими від наркотиків юнаками, і, якщо той мертвий ніндзя був вартий довіри, вона вкрала арсенал його заточеної, вигостреної, як бритва, зброї. Вона знала: якщо він викличе поліцію, всій цій гульні кінець. Кінець назавжди,