Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

Хто-хто, а він точно не бажав милуватися своїм міністром на телеекрані о пізній порі, коли решта сплять. Але ж того вимагала службова етика. Відразу після демонстрації сюжету в квартирі Євгена неодмінно лунав контрольний телефонний дзвінок Сливки.

Про служіння міністру не повинні були забувати насамперед телевізійники. Одного нелояльного ведучого навіть вигнали з роботи. Якщо Дана хотіла створити своєму босу найкомфортніші умови, то домовлялася про його участь у ток-шоу на державному телеканалі. Тоді серед запрошеного на передачу люду сиділи здебільшого не експерти, а працівники самого ж міністерства. Частенько на такі ефіри Сливка посилала одного з працівників прес-служби Петра Тодоска. А от Євгена не вдавалося залучити жодного разу.

Менш спокійно проходила програма на незалежному каналі, де ведучі були досить критично налаштовані до уряду. Напередодні такої події Дана майже не спала. Обмірковувала, як заздалегідь рекрутувала в ложу преси наближених осіб. Серед них завсідницею була Ліна Підлужанська — її прізвище було у списку фахівців, рекомендуваних для стажування у США. Журналістка бадьоро нападала на міністра, заганяючи його на підстелену соломку. У результаті той поставав у найкращому вигляді. Але якось Сергій Климович втрапив у самісіньке телевізійне пекло. Григоришин, міністр попереднього уряду, не на жарт насів на Марієва, не допоміг і піар. Говорили про скорочення бюджетних видатків на соціальні потреби. Богдан закидав опонента цифрами і діаграмами. «Ніякого зростання реальної зарплати не відбувається, — наполягав опозиційний політик. — Подивіться, усе з’їдає інфляція. А ваші переможні реляції розраховані на тих, хто не відстежує ситуацію з виплатами.»

Міністрове оточення присвоїло йому звання реформатора. Можливо, Чубенко й повірив би в це, якби підготовка «шпаргалок» для шефа не поглинала шалений шмат життя його підлеглих. Дана якось дбайливо зауважила: «Сергій Климович плаває в цих питаннях. Не треба було б, щоб його заганяли на слизьке». Перевіркою на фаховість для міністра були публічні виступи. Під час спілкування з пресою камера робила свою справу: ось Марієв у повен зріст, його обличчя крупним планом і, нарешті, зеленаві очі, в яких немовби назавжди застигло запитання без відповіді. Форму визнавали задовольною, гірше було зі змістом. За годину-дві у департаментах міністерства розлючено креслили інформаційні повідомлення, які готувала прес-служба слідами виступів Марієва. «Це не відповідає дійсності. Невже Сергій Климович таке сказав? Просто якась нісенітниця!». Винною залишала прес-служба: мовляв, там неправильно передали слова шефа.

«Нагорі» стало відомо про незадоволення управлінського апарату. Роботи побільшало. Вже самі департаменти готували інформацію на міністерський сайт. Звиклі до бюрократичної писанини чиновники стогнали від літературних потуг. Спершу Євген навіть підсміювався, зверхньо спостерігаючи безсилі спроби опору апаратників. Мовляв, нічого дивного: молодий, заповзятливий шеф примушує старий персонал працювати з незвичною напругою, по-новому. Та все було значно складніше. Апарат ненавидів свого міністра, а міністр відповідав йому взаємністю. Марієв, на відміну від своїх заступників, був постаттю суто політичною, і через це в міністерстві його ніколи не сприймали як свого.

Ідеї шеф часто запозичував у колег із Москви, навіть не намагаючись приховати це від начальників департаментів. «Та хоч би й з Вашингтона! — думав Євген. — Позиченого інтелекту ніколи не буває забагато». Але міністра мало чим нагадував представника українського уряду. Інтерв’ю Сергія Климовича з’являлися здебільшого в часописах, зареєстрованих у московських офісах. Публікації нагадували взірцево-подарунковий варіант виступу якогось російського губернатора. Але цього навіть укупі з ток-шоу на телебаченні було для Марієва недостатньо, щоб вважатися в країні самостійною політичною постаттю.

Євген що не день спостерігав, як із будівлі на вулиці Грушевського надходили вказівки — пряме наслідування політики сусідньої держави. Штучно накладати їх на українське соціальне полотно ціною неймовірних зусиль мусили радники міністра. Найбільше клопоту припадало керівникові аналітичного центру Геннадію Хрумову. Разом із звуковим сигналом кремлівських курантів мобільний телефон радника приймав цінні поради від впливових осіб з Білокам’яної. Його відрядження до російської столиці не обмежувалися в часі й фінансуванні. За найдрібнішої потреби міністр викликав Дану: «Скажи Геннадію, нехай готує п’ять-шість меседжів». Якось Марієв навіть затримав свій коментар для телеканалу доти, доки не дочекався московських заготовок Хрумова.

III

На щастя чи на лихо, Чубенко виявив, що доводиться майже земляком своїй начальниці. Дана була чудовим, виставковим зразком дівчини з південного села — вродлива, дотепна й розумна. Проте «міністерська кузня» перетворила її на похмуру особу яка через прагнення догодити шефові весь час ходила мов сама не своя. Але ж Євген не міг не знати, що її дівоча душа рветься геть, подалі від цього місця.

Чиновник вживається у роль на роки; він стає подібний до меблів, не здатних протестувати — і призначених виключно служити. Сливка перевірила це на собі. Традицією міністерства стало ніколи не дякувати працівникам навіть за найкращу роботу. Привласнення інтелекту, ідей і праці підлеглих — було золотим правилом цього відомства. Мовляв, у цьому полягає суть державної служби. Тут втрачали ім’я, знеособлювалися тисячі людей. У цих стінах навіть посміхалися з дозволу начальника. Від спеціалістів вимагали конячої працездатності та легкого ставлення до принижень. Нерідко на столах під паперами можна було помітити іконку — з нею чиновник легше переносив міністерську повинність. Керівники Мінпраці забували про Трудовий кодекс, коли йшлося про підлеглих.

Якось Сливка після чергової «припарки» повернулася від заступника міністра в сльозах. Нікого не було в кабінеті. Дівчина підійшла до Євгена, несподівано впустила голову йому на плече:

— Ну чому мені так важко?

— Тому що займаєшся не своєю справою. Ні за освітою, ні за віком, ні за природними нахилами ти не підходиш на таку роль. Вона тобі протипоказана. Слухай-но, виходь заміж! Чи може бути щось краще для такої дівчини, як ти, ніж кохатися, народжувати дітей?

Дана підняла обличчя й посміхнулася крізь сльози.

— Нема за кого.

— Озирнись навкруги. Може, щастя твоє ходить поруч.

Дана по-справжньому розплакалася, урочисто сповідуючись упереміш зі схлипуванням. Родина дала їй основи, які мали б привести дівчину до храму любові і щастя. Вона й справді намагалася бути справедливою, чесною і досягати успіху невтомною працею. Але роки доброчесного життя у Києві не принесли їй ні любові, ні щастя. Взяла в банку кредит для заснування власної справи, а реалізувати за призначенням не змогла.