Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

й знову по землі. Неначе вся кишкова система міста, яка зазвичай сором'язливо ховається під землею і визирає звідти лише чавунними люками, тут виперла назовні й так і лишилася. Може, для зручності ремонтних служб, може, з якоїсь іншої причини. Труби різного діаметру, повторюючи єдиний контур, огинали на великій висоті й залізничне полотно. Я проводив їх здивованим поглядом: у загуслих сутінках вони робили місто схожим на якесь інопланетне поселення зі старої дитячої книжки.

Коли потяг уповільнив хід, я побачив двох пацанів, які сиділи біля багаття на залізничному насипу.

— Агов, — гукнув я. — Яке це місто?

— Махачкала! — крикнув у відповідь один із них, а інший помахав рукою.

Я теж махнув рукою і сів на своє місце, поруч із Гулею.

— Махачкала, — повторив я, зосереджуючи увагу на запаленому примусі.

Наближався час вечері. Петро відкупорював одну з банок трофейних консервів, Гуля перемішувала суп у казанку. В купе пахло баранячим лоєм.

«Коби ж тепер без зупинок до Ростова», — подумав я з надією.

61

Три години потому потяг різко загальмував у цілковитій темряві. Примус разом із казанком недоїденого супу злетів зі столу. Ми підхопилися. Петро чиркнув сірником і визирнув із вікна, наче цей сірник, що горів у його руці, міг щось освітлити. Гуля навпомацки знайшла на підлозі примус і казанок, підняла їх.

Ззовні долинув шум мотора.

Я теж виліз головою у вікно, посунувши Петра. Від хвоста потяга до нас наближалася машина, освітлюючи товарняк дальнім світлом. Вона їхала повільно, і ми, певно, дивилися на неї хвилини зо три, перш ніж Петро прошепотів: «Вантажівка!»

Я придивився уважніше й побачив, що на кузові машини стояли люди. Два промені кишенькових ліхтарів бігали товарними вагонами, повз які сунула ця вантажівка.

— Далі, далі! — вигукнув хтось.

Ми з Петром перезирнулися. Петро сів на нижню полицю, знайшов під столом господарську сумку, витягнув звідти пістолет із глушником. Потім запалив спиртову таблетку на столі.

— Схоронися під полицю, — сказав він Галі.

Вона слухняно полізла вниз. А Петро дивився тепер мені в очі, наче очікував від мене якихось дій. Чекав, напевно, що я скажу Гулі теж заховатися під полицею.

Поміркувавши, я дістав свій пістолет і поклав його під підстилку праворуч від себе.

— Може, кави зварити? — несподівано пролунав голос Гулі.

Я повернувся. Вона дивилася на Петра.

— Ні, дякую, — сказав Петро і зітхнув.

Машина наблизилася до нашого вагона. Петро прибрав пістолет зі столу.

— Стій тут. Ось цей вагон! — пролунав хрипкий голос знадвору.

Ми чули, як авто зупинилося. Водій заглушив двигун.

Промінь ліхтарика несподівано ввірвався через порожню раму до нашого купе, і я здригнувся.

— Агов, хлопці, є хтось? — залетів до купе слідом за променем ліхтарика хрипкий голос, який щойно лунав.

Петро звівся, завмер, потім усе ж таки визирнув. Я теж висунув голову й одразу ж замружився, осліплений ліхтарем.

— Виходьте, — спокійно та привітно покликав нас хтось невидимий.

— Чого їм треба? — прошепотів Петро, коли ми вибиралися з купе до тамбура.

Я знизав плечима.

Ми зістрибнули з приварених залізних сходинок і опинилися під бортом вантажівки. Відразу до нас підійшов чолов’яга з ліхтарем.

— Відкочуйте ворота, — спокійно промовив він, і не було в його голосі ні погрози, ні особливої вимогливості. І розмовляв він російською чисто, без акценту. Це мене дещо заспокоїло, я ж приготувався до зустрічі з чеченцями.

— Перевірятимете? — обережно запитав Петро, підійшовши до середини вагона.

— Нащо перевіряти? — здивувався чолов’яга з хрипким голосом. — Ми й так усе під контролем тримаємо. Вивантажили-завантажили — і кожен своєю дорогою. Давай, ворушись! Молдаванин де?

— Який молдаванин? — Петро зупинився перед дверима до вантажної частини вагону й розгублено подивився на мене.

— От сука! — неголосно видихнув чолов’яга. — Я йому ребра переламаю, рейсовик бісів!

Він сплюнув під ноги, потім роззирнувся. Затримав погляд на мені, натягнуто посміхнувся.

— Нічого-нічого, давайте, хлоп’ята! — він кивнув, заспокоюючи чи то нас, чи то себе.

А я досі не тямив, що відбувається. Одне було очевидно — ці нічні візитери поводилися з нами так, наче ми цілком у курсів їхніх справ. Може, татуйований попутник, що не з власної волі полишив наш вагон, і був тим «молдованином», який мусив би нас просвітити? Можна було тільки здогадуватися або чекати, що все знайде пояснення саме собою.

Я підійшов до Петра, зірвав пломбу з дроту, накрученого на ручці вагона, і смикнув двері на себе. Двері прочинилися насилу й тільки на півметра. Підійшло двійко чоловіків, допомогли відкотити їх повністю.

— Давай, здай сюди задом! — гукнув хрипкий у темряву.

Знову завівся мотор, і вантажівка розвернулася та підставила задній борт до відкритого вагона.

Ми з Петром відійшли вбік і дивилися звідти, як кілька людей залізли до вагона та згортали брезент. Під брезентом у світлі ліхтарів ми з подивом побачили звичайні мішки, складені гіркою.

Працівники нічної бригади почали розбирати гірку, охайно складаючи зняті мішки попід внутрішньою стінкою навпроти проходу. Під мішками виявилася піраміда зелених дерев’яних ящиків.

— Стоп, хлопці! — пролунало раптом із вагона. — Ану, посвітіть сюди!

Облишивши піраміду з ящиків, вони відійшли в правий кут. Нам не було видно, що там відбувається, але ми пригадали, що там відбувалося зовсім нещодавно, добу тому. Пригадали і перезирнулися.

— Вони неозброєні, — прошепотів я Петру.

В отворі вагонних дверей з’явився чолов’яга з ліхтарем. Промінь ліхтаря пройшовся по наших обличчях.

— Ходіть сюди! — холодно покликав він. Ми підійшли. Залізли до вагона.

— Що ви такі відморожені? — запитав чолов’яга, піднісши ліхтар майже впритул до обличчя Петра.

Петро затулив очі рукою. Чолов’яга відвів його руку.

— Ану не затуляйся! — сказав він, приглядаючись до зіниць. — Що тут таке було? — запитав.

— Нічого, — відповів Петро і відштовхнув від свого обличчя руку з ліхтарем.

Чолов’яга прибрав ліхтар.

— Нічого? — перепитав він із недовірою. — А це що?

Він посвітив на свою ліву долоню, в якій лежав пістолет із руків’ям, обмотаним синьою ізострічкою.

Ми мовчали.

— Іване! — чолов’яга озирнувся. — Перевір ящики!

Для мене вони всі були Іванами. Їхні обличчя неможливо було роздивитися в темряві. Небагатослівна компанія чоловіків, приблизно однакових на зріст і точно вже одного виду діяльності, який поки що був для нас не зрозумілий. У мене виникла підозра, що ми