Ілля Андрійович Хоменко - Смарагдова планета

— Взяти, взяти! — чухаючи потилицю, перебив її Чернець. — Піди, візьми поночі в лісі! Нема у нас ніяких ліків, окрім води тієї. Але і її кіт наплакав…

Обоє замислились… Але скоро спохопилась Настя.

— Слухай! Батько казав, що ту воду кип’ятити треба, тоді її сила збільшується востократ!..

Настя приставила до вогню горня, і Єврась вилив усе що було, до останньої краплини.

Скоро в зовсім іншому місці, а не в закуреній хатці знайшли себе козак і дівчина. Начебто стояли вони на краю високого обриву над спокійною синьою рікою. Справа круча давно обсипалась, і вела до води утоптана дорога. За єлейною на рівнині колосилися стиглі хліба, смагляві темно-кучеряві люди, майже голі, тільки на стегнах пов’язки — старанно жали серпами. Обабіч поля стояли великим колом розмальовані оселі в два поверхи, друге коло таких же чепурних хат виднілося за першим. Між ними зеленіли сади… Миром і щиросердям дихало це велике село… та де там — місто, місто кільцевих вулиць, воно пестило зір чистими барвами візерунків на стінах: цегляно-червоною, жовтою, чорною!.. Єврась з Настею помічали кожну дрібницю: і бронзовий серп, що лежав на польовій стежці, і черепки глиняного посуду в ямі, куди, вочевидь, господарки зносили сміття. А поглянути вниз… Здалося, повітря з розпростертої річкової далечіні щедро виповнює груди! Дорога закінчувалася біля простого, з горбилів зробленого, причалу. Вервечка смаглявошкірих городян, схожа на мурашиний похід, несла і складала на поміст клумаки з зерном. З річки ж підходив боком корабель.

Незвичним було те судно, велике, немов турецька галера. Мало воно лише одне пряме вітрило, зате ворушило з боків десятками довгих весел. На випнутому вперед носі було намальоване розкрите око, на кормі прилаштовані великі вкриті позолотою бичачі роги.

— Поглянь-но, — шепнула, оговтавшись, Настя. — Ані валів, ані огорожі місто не має, і мешканці не озброєні… Виходить, не завжди воювали у нашому краю. Може, колись знову так буде?..

Пальці дівчини боязко торкнулися Єврасевої руки — але той не відповів, жадібно розглядав видиво. Відчув козак — глибока, незміряна давнина постала перед ним… Почекавши хвильку, Настя зітхнула і відняла руку.

Голосний покрик відволік їх… Мов нічого й не було, сидів на припічку старий знахар, та й похитував зачаровано головою, спостерігав, як приставав бичорогий корабель до берега.

IX

Вранці того ж дня небо хмарилось, обіцяло негоду… Дарма стріляли канчуками, кричали нестямно й погрожували карою наглядачі. Робота на каналі завмерла…

Уже не менше, як півверсти вглиб розчистили широку смугу, безжально викорчовуючи предковічний ліс. Поміж голих пісків та пеньків проліг великий рів, дно його підплило вологою.

Досі, не перестаючи, корчували, рубали, копали мужики Щенсного, до циганського поту ганяли важкі грабарки. Та на підході до озера лопати наткнулись на суцільний камінь, і такий міцний, що й лом на ньому не залишав бодай подряпини.

Навіть найскаженіші служебники швидко зрозуміли: ні мордачами, ні лайкою справі не зарадиш. Кинувши реманент, посідали землекопи під високими відвалами. Сміялись, баляндраси точили, неквапом жували хліб, хто й винцем запивав, неначе вибрався на відпочинок.

З насипу, за непрохідними хащами, за ядучо-зеленим болотом уже видніло озеро пам’яті — те, що не сьогодні-завтра витече в Дніпро, щезне без сліду, давши змогу гостям Щенсного на рознаряжених човнах підпливати до самого ґанку.

Задеренчало на шляху, і під’їхав до берега каналу віз, запряжений парою битюгів. Висока з дощок споруда хиталася на ньому. Злими червоноокими вороними правував худорлявий, в коричневому жупані й високому капелюсі. майстер-іноземець. Бував він тут не часто, ніколи не кричав, не сипав лайкою, не замахувався палицею з діамантовою зіркою. Ходив тільки, ледь накульгуючи, водив нігтем по схемі, й стиха віддавав накази помічникам. Та неначе холод цвинтарний наповзав за ним, і боялись робітники сумирного майстра гірше за будь-якого мамулу… Оце й зараз швиденько позгрібали у вузлики недоїдки, поскидали брилі, попідводились землекопи, служебники набрали поважного виду, заламали шапки, прагнучи улестити «німця».

Проте майстер, ні на кого не дивлячись, зупинив колимагу на краю рову. Накульгуючи, обійшов воза, пововтузився із засувом… І незграбно зліз на землю круглоспинний ведмедистий чоловік, весь замотаний рядниною. За ним з халабуди вибрався другий такий самий безлиций телепень… третій… Люди-лантухи з важкуватою спритністю поскочувались на дно каналу і впевнено почалапали до гранітної стіни. Дехто із селян, забувши про панські канчуки, хотів вже накивати п’ятами, — служебники їх завертали, але й самі шептали щось схоже на молитву…

— Та який він, до біса, Щенсний! — часто віддихуючи, сказав Степан. Пара від озерної води добряче підбадьорила його: козирем сидів тепер відун на лежанці і пив власноруч приготовлений трав’яний чай. — Який він Казимеж, прости Господи! Він — Кузьма Щур. І батько його сам теслював у пана. Дуже їхня сім’я бідувала, миска пісної каші на дев’ять ротів… З наших місць утік, пішов на Варшаву жебракувати. Там якось, чорт його розбере, прилаштувався до королівського двору, вгодив самому крулю, мало не витанцьовував там голяка на якихось пиятиках, а то й гірше того! Словом, повернувся уже паном Казимежом Щенсним, багатим, мов старий лихвар, та й ще з молодою дружиною гарного роду…

— Ех ма, як то воно буває! — знічено засміявся Єврась. — Тут тобі тесля у ясновельможні вибивається, а… Ну, ви тепер свої — рідні, вам, не криючись, розповім! Матір мою татари забрали в неволю, продали в Стамбул. А там вона за красу не до кого-небудь — в сераль потрапила, до самого падишаха. Султана тобто.

— Ну!? — витріщилась вражена Настя.

— От тобі й ну… Може, одній з тисячі — вдалося матусі втекти з полону Тап-Капи. Вибралась з міста на італійському кораблі — заплатила усіма коштовностями, що мала на собі. До рідного села дісталася вже на останніх днях…

— Це ж як?

— А так, Настю. Носила тоді матінка мене грішного і, дяка Богові милосердному, встигла — під батьківським дахом виронила!..

— Так ти що?.. — Задихнувшись чи то від сміху, чи то від подиву, Настя затисла собі рот долонею.

— Еге ж, — зашаріло зітхнув Єврась. — Син султана. Можна сказати, турецький королевич. Якщо помруть мої тато у Високій Порті[5], а прямих нащадків не знайдеться — піду собі османський престол відвойовувати.

— Так ось чому ти чорний такий! — здогадалася Настя. — І брови, наче ластів’ячі крила… Ти, королевичу, хоч по-турецькому умієш?

Єврась помовчав, пригадуючи, а потім раптом гарикнув, вирячивши очі:

— Падишахам чок яша! Каар ол-сун кяфиряяр!

— Що це означає?

— Слава падишахові, — пояснив Чернець. — І, ясна