Ю. Несбе - Син

Син худенький; був би він таким гладким, як Маркусова мама пророкує Маркусу, яким він, мовляв, ризикує зробитись у майбутньому, – бандити помітили б його. Син тихенько прокрався до сховку, підняв мостину і щось витяг з червоної спортивної торби. Маркус збільшив силу оптики. Сфокусував. І охнув.

Сильвестр розташував крісло так, щоби бачити вхідні двері і ворота на вулицю. Ворота були освітлені вуличним ліхтарем, але він і без того почує, коли до них хтось підійде: він знав це, бо чути було рипіння гравію, коли Бо виходив.

Ніч могла виявитись доволі довгою, тож він мав думати про щось, що допомогло б йому зберігати пильність. Він перевірив книжкову полицю, знайшов те, що шукав, – сімейний фотоальбом. Увімкнув настільну лампу і нахилив абажур так, щоб світла не було видно з вікна. Він почав гортати сторінки і роздивлятись фотографії. Родина на них мала щасливий вигляд. Отже, вона дуже відрізнялась від його власної. Можливо, саме цим пояснюється його одержимість сімейними фотографіями інших людей. Він любив переглядати їх і уявляти собі, на що це все схоже в житті. Він знав, що фото цієї конкретної сім’ї розповідають аж ніяк не всю правду; але, безперечно, вони розповідають істотну частку правди. Сильвестр затримав погляд на знімку, зробленому, ймовірно, під час великодніх канікул. Усміхнені й засмаглі, троє стояли перед пірамідою з каміння. Жінка посередині; Сильвестр здогадався з інших фото, що це мати пацана, на якого він чекає. Ліворуч від неї батько – отой самий Аб Лофтус. А праворуч – людина в безоправних окулярах. Нижче жіночим почерком було підписано: «Трійця і я в подорожі. Фотограф – Пірнальник».

Сильвестр підняв голову. Чи це йому почулось? Він подивився у бік воріт. Там нікого не було. Але й звук пролунав не від вхідних дверей і не від підвальних. Проте щось таки змінилося. Щільність повітря; щось з’явилося в мороці. Морок. Він завжди побоювався темряви – його батько подбав про це. Сильвестр знову зосередився на фотографіях. На тому, який щасливий у них у всіх вигляд. Усім відомо: темряви як такої боятись не слід.

Щось ляснуло – точнісінько як батьків ремінь.

Сильвестр дивився на фотографію.

Зараз вона була забризкана кров’ю, і посеред неї зяяв отвір, що проходив крізь весь альбом. Щось біле пливло у повітрі і зав’язло в крові. Перо? Ні, напевне, то з оббивки крісла. Сильвестр подумав, що у нього, мабуть, шок, бо він не відчуває болю. Наразі ще ні. Він подивився на пістолет, який випав йому з рук на підлогу і до якого тепер було не дотягнутись. Він чекав ще на один постріл, але постріл не пролунав. Можливо, хлопець думає, що вже прикінчив його? У такому разі, не все втрачено: Сильвестр має тільки вдавати мертвяка.

Сильвестр заплющив очі; він затамував подих, почувши, як хлопець підійшов до нього. Відчув його долоню на своїх грудях: той обнишпорив піджак і витяг з внутрішньої кишені гаманець і водійські права. Тоді дві руки обхопили Сильвестра за талію, витягли його з крісла і завдали на плече. Хлопець рушив. Він мав бути дуже сильним.

Сильвестр почув, як відчиняються двері, вмикається світло. Хлопець похитуючись ніс його сходами донизу, і він відчув сире повітря. Його несли в підвал.

Вони були зараз у підвалі. Почулось клацання пластикових замків – щось відімкнули. Тоді Сильвестр кудись упав; але приземлився набагато м’якше, ніж він боявся. Він відчув тиск у вухах, і морок став густішим. Він розплющив очі. Морок навколо був непроглядним. Сильвестр нічого не бачив, але він лежав у якійсь коробці. Темноти боятись не слід. Монстрів не буває. Він почув кроки, що наближались і віддалялись – туди й сюди, – аж доки зовсім стихли. Двері у підвал зачинились. Він залишився сам: хлопець нічого не помітив. Тепер треба зберігати спокій, не зробити нічого необачного. Зачекати, доки хлопець укладеться спати. Тоді він зможе вибратися звідси. Або зателефонує Бо, щоб той під’їхав з пацанами і щоб вони вбили хлопця. Найдивовижніше, що він досі не відчував болю, тільки теплу кров, що цебеніла йому на руку. Але було холодно. Дуже холодно. Сильвестр намагався крутнутись так, щоб дотягтись до свого мобільного, але ноги йому затерпли і не хотіли слухатись. Нарешті, він якось устромив-таки руку в кишеню піджака і витяг свій телефон. Він натиснув клавішу, і дисплей засвітився, розсіявши пітьму.

Сильвестрові перехопило подих.

Пика монстра була просто перед його обличчям і витріщалась на нього виряченими очима, шкірячи дрібні гострі зуби.

Велика тріскá, напевне. Загорнута в харчову плівку. Навколо нього лежали кілька пакетів для заморожування, кілька контейнерів «Frionor» з морепродуктами, курячим філе, свинячими реберцями, ягодами. Світло з його телефону відбивалося в кристалах криги, у білосніжних стінах навколо нього. Він лежав у морозильній камері.

Маркус дивився на будинок і лічив секунди.

Він відчинив вікно, почув постріл десь усередині будинку. І побачив спалах у вітальні. Тоді все знову стихло.

Маркус був упевнений, що чув постріл, але хто стріляв?

Милий Боже, благаю, нехай це буде Син! Будь ласка, Боже, не дай йому бути застреленим…

Маркус дорахував до ста, коли побачив, що двері в спальню відчиняються. Дякую тобі, Боже, дякую – це він!

Син поклав пістолет до спортивної торби, зняв мостину і почав складати прозорі пакетики з білим порошком теж у спортивну торбу. Закінчивши, він перекинув її через плече і вийшов з кімнати, не вимикаючи світла.

Невдовзі по тому Маркус почув, як захряснулись вхідні двері, і побачив, що Син простує до воріт. Зупинився, озирнувся ліворуч і праворуч, а тоді пішов вулицею в тому самому напрямку, звідки прийшов того разу, як Маркус уперше побачив його.

Маркус бебехнувся горілиць на ліжко. Втупився в стелю. Син був живий! Він постріляв лиходіїв! Адже… вони мусили бути лиходіями, як же інакше? Звісно ж, вони зловмисники. Маркус був страшенно схвильований і знав, що цієї ночі йому не заснути.

Сильвестр чув, як грюкнули парадні двері. Морозильна камера була надто добре ізольована, щоб він мав змогу ясно щось чути, але дверима так ляснули, що він відчув вібрацію. Нарешті. Звісна річ, мобільного зв’язку у підвалі, та ще й з морозильної камери, не було, і його телефон не приймав жодних сигналів. Після кількох марних спроб Сильвестр покинув намагання. Він почав тепер відчувати біль і водночас сонливість, але холод не давав йому спати. Він притиснув долоні до віка і штовхнув. Відчув невеликий напад паніки, коли воно нітрохи не зрушилося. Він штовхнув сильніше. Знову жодного результату.