Брет Істон Елліс - Американський психопат

— Навіщо? — питає хлопець і знизує плечима, обидві ніздрі у нього в білому порошку. — Його правда.

— Я йду, Деніеле, — каже дівчина, мало не в сльозах. — Я не можу стерпіти цього. Я не можу стерпіти тебе. Не можу стерпіти їх. Я тебе попереджала.

— Вперед, — каже хлопець. — Йди. Просто зроби це. Іди гуляй. Мені начхати.

— Патріку, що ти накоїв? — питає Евелін, відходячи від мене. — Це неприйнятно. — І, дивлячись на флуоресцентні лампи: — І це освітлення теж. Я йду.

Але вона стоїть там і чекає.

— Я йду, Деніеле, — повторює дівчина. — Ти мене чув?

— Вперед. Забудь про це, — каже Деніел, вивчаючи у дзеркалі свій ніс, і махає їй рукою. — Я сказав — іди гуляй.

— Я піду в кабінку, — заявляю я. — Ніхто не проти?

— Ти не захистиш свою дівчину? — запитує Евелін у Деніела.

— Боже, чого ти від мене хочеш? — він дивиться на неї у дзеркало, витираючи ніс і шморгаючи ним. — Я запросив її на вечерю. Познайомив із Річардом Марксом[116]. Господи, Боже, чого ще вона хоче?

— Щоб ти його відлупцював? — пропонує дівчина, показуючи на мене.

— О, дорогенька, — кажу я, хитаючи головою. — Ти не уявляєш, що я можу зробити з тобою плічкою.

— Прощавай, Деніеле, — каже вона після драматичної паузи. — Я йду звідси.

— Добре, — каже Деніел, тримаючи пляшечку. — Мені ж більше буде.

— І не намагайся мені дзвонити! — верещить вона, відчиняючи двері. — Я увімкну автовідповідач, він записує всі номери!

— Патріку, — каже Евелін сухо, надзвичайно зібрано. — Я буду на вулиці.

Я чекаю, дивлячись на неї з кабінки, потім на дівчину, що стоїть у дверях.

— Так, і що?

— Патріку, — застерігає Евелін. — Не кажи того, про що пошкодуєш.

— Просто йди, — кажу я. — Йди звідси. Візьми лімузин.

— Патріку…

— Геть, — гарчу я. — Ґрінч каже — геть!

Я голосно грюкаю дверима кабінки і починаю нюхати кокс із конвертика за допомогою платинової картки «АмЕкс». Між порціями я чую, як Евелін йде, схлипуючи, до дівчини:

— Він змусив мене піти з власної різдвяної вечірки, уявляєш? Моєї різдвяної вечірки!

І дівчина презирливо відповідає:

— Та я тебе прошу.

І я починаю нестримно реготати, б’юся головою об стінки кабінки, чую, як хлопець нюхає свій кокс ще кілька разів, потім спльовує. Винюхавши весь грам, я визираю звідти, подивитись, чи не вештається там Евелін, насуплена, з закопиленою губою (ой, дитинка плаче), але вона не повернулась. Я уявляю собі Евелін та дівчину Деніела на ліжку, дівчина розставляє ноги Евелін, Евелін навкарачках облизує її анальний отвір, пальцями пестить пизду; від цього мене трохи млоїть, і я йду з вбиральні в клуб, збуджений і відчайдушний, прагнучи зв’язку.

Але вже доволі пізно, натовп змінився — тепер тут більше панк-рокерів, чорношкірих, менше хлопців з Волл-стрит, більше знуджених багачок з авеню Ей. Замість «Я почуваюся вільною» Белінди Карлайл лунає якийсь чорний реп, якщо я правильно розчув, щось на зразок «Її лайно на його члені». Я підкочую до двох фігуристих багачок, обидві в паршивеньких сукнях а-ля «Бетсі Джонсон». Мене страшенно штирить, я починаю знайомство з фрази: «Крута музика — ми не бачились у “Саломон Бразерс?”», і одна з них, з цих дівчат, пирхає і каже: «Котись собі на Волл-стрит», а друга, з кільцем у носі, додає: «Яппі[117] йобаний».

Вони так кажуть, не зважаючи на те, що мій костюм у темряві клубу видається чорним, а краватка (пейслі, «Армані», шовк) розв’язана.

— Гей, — шкірю я зуби. — Ви думаєте, що я просто огидний яппі, але це не так, правда.

Я кажу це, ковтаючи слину, зовсім обдовбаний. З ними за столиком сидять двоє чорних хлопців. Обидва в спортивних вицвілих джинсах, футболках та шкіряних куртках. На одному з них дзеркальні темні окуляри, у другого поголена голова. Обидва витріщаються на мене. Я простягаю руку, під якимось дивним кутом, намагаючись вдати репера.

— Гей, — кажу я. — Я свіжак. Найсвіжіший, ви в курсі… типу… ащє…

Ковток шампанського.

— Я такий… ащє.

Щоб це довести, я підходжу до чорного хлопця з дредами, гукаю: «Раста, чувак!» і простягаю йому руку, щоб він дав мені п’ять. Але цей ніґер стоїть незворушно.

— Тобто, — я кашляю. — Бро… — І вже з меншим ентузіазмом: — Ми будемо, ем… джемити…

Він проходить повз мене, хитаючи головою. Я озираюся на дівчат. Вони теж хитають головою — попереджають, щоб я не повертався. Я переводжу погляд на кралю, котра танцює сама біля колони, допиваю шампанське і підходжу до неї, щоб попросити номер телефону. Вона посміхається. Завіса.

«У Нелл»

Опівночі я сиджу в кабінці «У Нелл» з Крейґом Мак- Дермоттом, Алексом Тейлором (він щойно вирубився) і трьома моделями агенції «Еліт»: Ліббі, Дейзі та Керон. Уже майже літо, середина травня, але в клубі прохолодно, бо працює кондиціонер, група на сцені грає легкий джаз, і він пливе напівпорожньою кімнатою, стрекочуть вентилятори під стелею, а на вулиці, під дощем, чекають люди, чоловік зо двадцять, і їхній натовп схожий на море. Ліббі — білявка, на ній чорні вечірні туфлі на високих підборах із перебільшено загостреними носаками та червоними атласними бантиками, від «Ів Сен-Лоран». У Дейзі волосся ще світліше, вона вдягнула чорні атласні човники з вузькими носаками, доповнені чорними панчохами з срібними цятками від «Бетсі Джонсон». Керон — платинова білявка в чоботах з телячої шкіри з загостреними лакованими носаками та твідовими вилогами, на товстих підборах, модель Карла Лагерфельда для «Шанель». На всіх трьох — тісні чорні трикотажні сукні від «Джорджо ді Сент-Анджело», всі троє п’ють шампанське з соком журавлини, персиковий шнапс, палять німецькі сигарети. Але я не скаржусь, хоча й думаю, що було б краще зробити окрему залу для тих, хто не палить. На двох з дівчат темні окуляри від «Джорджо Армані». Ліббі страждає на джетлаг[118]. З усіх трьох лише Дейзі викликає хоч віддалене бажання її трахнути. Сьогодні після зустрічі з адвокатом з приводу сфальсифікованого звинувачення в зґвалтуванні в мене була панічна атака в кафе «Дін та Делюка», яку я компенсував тренуванням в