Колм Тойбін - Майстер

Хлопець так і не навчився усміхатись, але швидко вивчив імена всіх гостей і їхні звички та потреби, а також угадував, яку телеграму терміново подати господареві, відволікаючи його від компанії, а яку просто покласти на підставку в передпокої. І на дощану підлогу своєї кімнати на горищі він ступав із величезною обережністю.

Регулярні кухонні прискіпування місіс Сміт Бурджесс сприймав байдужо. У вільний від роботи час він пропадав у закапелках Рая, де прилучився до мистецтва боксу в найлегшій вазі й дуже скоро здобув чемпіонський титул. Він повертався щасливим, але завжди у визначений час, і променився гордістю за власний успіх, однак, здавалося, знав усе, що коїлося в Лемб-Хаусі навіть за його відсутності. Щойно Генрі почав підозрювати, що місіс Сміт п’є разом із чоловіком, йому стало зрозумілим, що, якщо він коли-небудь і спробує втрутитись у звички подружжя, варто буде перед тим проконсультуватися з Бурджессом Ноксом.

Для Генрі багато важило, аби гостям догоджали і в них було бажання повернутися в Лемб-Хаус. Йому подобалося читати листи, в яких згадувалися попередні чи майбутні візити. У нього не було добрих товаришів у містечку чи його околицях, тому і кілька вечірніх годин провести поза домом було ні з ким. Отже, гості мали значення. Генрі чекав на них із радістю, цей стан передчуття приносив йому найбільшу втіху. Він попереджав усіх, що ранкові години проводить у кабінеті. Залишаючи гостей за сніданком, він радів із того, що приєднається до них після полудня. Кілька годин можна було насолоджуватись усамітненням або диктувати шотландцеві. Коли гості від’їжджали, він відчував полегшення, переживаючи радісне піднесення, наче гостини були нічим іншим, як битвою за можливість усамітнення, що її він, нарешті, виграв.

Однак ця перемога дуже швидко починала його гнітити, перетворюючись на почуття покинутості. Сірими вітряними днями тієї першої зими в Лемб-Хаусі його кабінет, як і взагалі весь будинок, здавалися Генрі кліткою. Ні він сам, ні Сміти не знали особливостей прибережного життя взимку. У Генрі була його робота, а подружжя, він знав, щовечора тихо, але впевнено напивалося.

Йому не було напевно відомо, наскільки далеко зайшла місіс Сміт у пиятиці, бо кухню вона вела зразково і страви подавала, як і раніше, вчасно. Та під час ранкових зустрічей мала дедалі більш неохайний вигляд і виявляла своє погане ставлення до майбутніх гостей іще відвертіше. Тепер кухарчине волосся теліпалось у небезпечній близькості до каструль і пателень, а чистота нігтів не викликала довіри. Генрі цікавило, чи розуміє місіс Сміт, чому він наказав не подавати супу, підливки чи інших соусів, коли в домі були гості. У безпечності послуг містера Сміта в їдальні теж виникали сумніви.

Подаючи страви, містер Сміт іще міг іти рівно й не хитаючись, але відходячи від столу вже не так добре контролював себе. Генрі виробив звичку найважливіших гостей саджати спиною до дверей. Він зауважив, що варто було відвідувачу лише раз помітити затримку чи тремтіння рук містера Сміта, як вони вже не зводили з нього очей. Він не хотів, аби це стало предметом обговорення за столом а чи пізніших розмов гостей між собою. Йому не хотілося, щоб у Лондоні чи у вузькому колі його американських Друзів стало відомо, що Генрі Джеймс наймає п’яниць.

Бурджесс Нокс почав допомагати містерові Сміту, мовчки відчиняючи перед ним двері, що забезпечувало певну стабільність. Генрі сподівався, що проблема зникне сама собою чи, принаймні, усе залишиться як є. Він не хотів робити ніяких кроків, але знав, що діяти все одно доведеться. Просто намагався не думати про Смітів.

ОДНОГО ПОПОЛУДНЯ З ГОРІШНЬОГО ВІКНА він побачив, як до будинку наближається сестра місіс Сміт. Він чув, як її впустили, і сподівався, що жінка піде на кухню до сестри. Генрі не бачив її від часу, коли вона покинула його кенсинґтонську квартиру, але, попри те, що й тоді бачився з нею дуже рідко, мав враження, що вона є цільною та розумною натурою. Генрі вирішив із нею поговорити. Спустившись сходами й побачивши у передпокої Бурджесса Нокса, він попросив його передати сестрі місіс Сміт, щоб вона, коли звільниться, зайшла до нього у парадну вітальню.

Сестра місіс Сміт дуже скоро з’явилась у супроводі самої місіс Сміт. Та, якщо перша була втіленням респектабельності й гарного вишколу, остання мала ще неохайніший вигляд і більш пом’яте обличчя, ніж зазвичай.

— Радий бачити вас при доброму здоров’ї, мадам,— сказав Генрі сестрі місіс Сміт.

— Я чудово почуваюся, сер, і надзвичайно вдячна вам за турботу та добрість.

Місіс Сміт роздивлялася потилицю сестри й обличчя господаря з виглядом людини, у якої хитається земля під ногами.

— Ви були десь неподалік? — запитав він.

— Ні, сер. Я одружена із садівником маєтку поета-лауреата[47]. Ми живемо в тамтешньому котеджі садівника.

— Поета-лауреата?

— Містера Остіна, сер, з Ештона.

— Авжеж, авжеж, Альфред Остін.— На мить йому здалося, що жінка працює на лорда Теннісона.

Генрі вже збирався запитати, чи не можна поговорити з нею наодинці, але вчасно зрозумів, що, вочевидь, перервав важку для сестер розмову, що й досі боліла місіс Сміт. Доки сестра, як могла, намагалася це приховати, кухарка пропікала поглядом їх обох.

— Гадаю, це означає, що ми ще вас побачимо? — запитав Генрі.

— О сер, я не хочу вас турбувати.

— Зовсім ні. Ви вважаєте, що з вашою сестрою усе гаразд?

Генрі подивився їй у вічі й не відвів погляду, коли жінка мовчки опустила голову. Вона зрозуміла значення цього запитання. Генрі не порушував тиші, дозволяючи їм усім усвідомити прихований зміст цієї мовчанки. Коли ж він відчув, що досяг бажаного ефекту, то вирішив, що не потребує розмови з нею наодинці, сказаного буде цілком достатньо. Він уклонився гості, коли вона виходила з кімнати, повністю зігнорувавши місіс Сміт. Тепер він знав, де, у разі потреби, можна знайти кухарчину сестру.

ЙОГО СЕСТРА ЕЛІС голосно реготала б із цієї сцени; вона примусила б його детально описати подружжя Смітів. Але вона також, подумав він, напевно, виявила б нетерпимість і вимагала б від нього негайних дій. Інша Еліс — зовиця — була найпрактичнішою з усіх його родичів і тихою сапою влаштувала б усе необхідне, щоб позбутися Смітів. Але Генрі не міг із нею порадитися, бо сама думка про обговорення цієї теми в листуванні з Вільямом була нестерпною. У Лондоні теж ні до кого було звернутися. Генрі був упевнений, що будь-хто з його друзів-англійців звільнив би слуг при найменшій