Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

— Я нікому не скажу, обіцяю. 

— Добре. А тепер нарешті розслаб тіло та заспокойся. А головне, поверни свою гордість. Ти все ж доросла жінка, а не мале дівчисько. Та і якби я була таким страшним монстром, за якого ти мене прийняла, то вже б давно тебе з'їла. 

— Я розумію, Діано, але я не можу нічого вдіяти. Цей страх наче в глибині мене. І мені справді стало краще після того, як ми спали разом, але він все ще не зник. 

— Для цього потрібен час, Люцетто. 

— То ми знову спатимемо під однією ковдрою?

— Не сьогодні, — сказала я та, здається, відчула як ельфійка видихнула з полегшенням. — Все ж жінки мене не цікавлять, — додала я та переглянулася з Деяном. 

Я вже навіть не звертала уваги на силует Євіанни та замку. Поступово картина тієї монументальної споруди приїдалася, і всі села, що траплялися дорогою, здавалися мені навіть цікавішими за імперську столицю. А особливо нам було не до краєвидів, коли зверху на нас посипався рідкий, але все ж таки сніг, що одразу танув, як тільки торкався землі.

Не було схоже, що на нас буде очікувати зима, скоріше це спроба цього світу відігратися перед тим потеплінням, що спровокував Заброда. Скоро має настати повноцінна весна, і вже можна із впевненістю сказати, що ми пережили найважчу зиму в моєму житті.

Мабуть, ми все ж помилилися в розрахунках того, скільки часу має зайняти дорога до Імперії, але це однаково забрало в нас близько трьох місяців. Чи може більше? Відчуття взагалі такі, наче минули роки. Та близькість кінця нашої подорожі підкреслилася дечим, що я спершу і не помітила. Це був невеликий, і з людину розміром, стовп із білого каменю, що стояв біля дороги. 

— Що це? — запитала я у Юрії, що все ніяк не могла прибрати з обличчя задоволену посмішку. 

— Це межа між Об'єднаними Князівствами та Імперією, — відповіла замість неї Люцетта та завертіла головою. — Якщо приглянутись, то можна побачити ще такі самі стовпи. 

Їх і справді було видно, вони були один від одного в сотні метрів, і разом вимальовували лінію, що розділяла князівства та імперські землі. Я чомусь наївно думала, що від Імперії й справді лишилось саме лише місто Євіанна. Але цілком логічно, що навколо неї ще мали бути землі імператора. Та до самих стін міста лишалось ще близько п'яти днів, як мені здавалося. Мені хтось розповідав, що Євіанну з обох боків, наче якийсь рів, обтікала велика річка, що брала початок в Гномських Горах. Та поки я її не бачила, тож, мабуть, до неї ще було далеко. 

— Незвично не бачити жодного дерева на горизонті. Я думала, що вже не зустріну такої порожнечі після степу в Ладомирському князівстві, — промовила я тихо оглядаючись. Навколо просто був безмежний зелений степ, без жодного схилу чи пагорбу. — Але мені подобається цей краєвид, хоча вже і сумую за лісами. 

— Більшість жителів Євіанни ніколи не бачили цієї краси, і навіть не задумуються про неї, — сказав Деян. — Але ще гарніше тут коли польові квіти починають цвісти. Запах теж ні з чим не зрівняється.

— Так. Не брали б податок за вихід із міста, то може б його жителі більш охоче покидали стіни бодай на годину, — промовила Люцетта. 

Податок на вихід за ворота? Звучало надзвичайно дивно та несправедливо, як і більшість податків, про які я чула. Я лише сподівалася, що за вхід не треба платити. Звісно, у нас був Деян, що мав гроші, але не хотілося б навантажувати його зайвими витратами.

Вітер тут гуляв сильний, і при цьому прохолодний. Буде незручно спати в таких умовах в чистому полі. Та з іншого боку, в такій близькості від Євіанни має бути достатньо таверн.

— На цих землях заборонено будувати щось крім таверн, — сказав Деян, наче прочитавши мої думки. — Та навіть будуючи таверну, її власник має розуміти, що є можливість того, що її накажуть розібрати. 

— Чому так? Ці землі б можна було використовувати для вирощування пшениці, чи ще чогось. Так ще й будувати не можна.

— Місто буде розширюватися, Діано, рано чи пізно, — додала Юрія. — І забудова буде заважати. А що стосується посівів, то я в цьому не розбираюся. З їжею в Імперії немає проблем, бо є достатньо грошей, щоб купувати все необхідне у сусідів. 

Лише вже майже вночі ми помітили світло з вікон таверни. І тільки коли підійшли ближче, я побачила, що вона була дуже великою. Мабуть, разів у п'ять більша за ті, що ми бачили до цього. Ціни, до речі, теж не відставали за таким масштабом. Добре, що Люцетта вмовила власника організувати свій виступ, і цим самим трішки зменшила наші витрати.

Люди із задоволенням слухали її пісні, а вона сама виглядала в цей час так, наче і не було в неї якихось страхів чи переляків. Та це лише до того моменту, коли її спів перебив сильний грім та зелені спалахи за вікнами. В той момент затихли всі, мабуть, вперше чуючи щось подібне. Це не сильно відрізнялося від того, що ми чули раніше, але тепер ми були дуже і дуже далеко від Великого Лісу, тому навіть страшно було уявити, яким цей грім чули люди, що жили поруч з лісом. Якщо вони досі живі, звісно ж. В будь-якому випадку, такі події означали, що зовсім скоро тут почнуть з'являтися різні істоти, що не несуть за собою нічого доброго.

Ельфійка з наляканим обличчям одразу ж підбігла до нас та сіла за стіл, оглядаючись по сторонах та дивлячись у вікна.