Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

Боген, — що ти в нас збіса розумний, Мілоше. Тільки розум твій не вартий терранського лайна, про яке ти з таким захопленням розповідаєш. Втративши НРІ, ми не виведемо реактор на робочу потужність, не прокладемо курс і не запустимо двигуна. Ніяк. Тому якщо тут хтось і може дати цьому раду, то тільки Фатаґва. Ми ж маємо робити нашу справу… без зайвих суперечок. Так чи ні?

Але циндра продовжував мовчки витріщатися на неї чорною порожнечею вигорілих очей. У тріщинах барнаво-сірої шкіри обличчя палахкотів рудий жар, розпечена рідина просочувалася, виступаючи, наче піт, димними краплями.

— Я не про це тебе питав, — врешті промовив він.

Брідж почала говорити вголос — одним тілом, тим, що зараз повільно падало в надра корабля:

— Знаєш, любистку, я дещо знаю про Марс. В Академії в нас був курс вашої історії та культури. Гриби поводилися з вами набагато чемніше, ніж із нами. Вони будували вам міста, забезпечували технікою, дбали про вас, пестили, наче домашніх улюбленців… а в нас усе розпочалося з двох орбітальних ударів. Один відправив на океанське дно Священні острови Дзіпанґу, а другий — декілька років потому — випарив майже половину Антарктиди. Звільнилося стільки води, що більшість приморських міст було повністю затоплено — раніше, ніж там хтось уторопав, що саме відбувається. Через безлад, промислову та логістичну кризу розпочався голод. Спалахнули епідемії. Локальні конфлікти, про які всі вже встигли забути. З десяти мільярдів людей, що жили на Землі, після Темних віків залишилося менше трьох…

— Мені начхати, — просичала Боген, від напруги не усвідомлюючи, що говорить обома тілами.

— Та невже? — скрегіт Вукміра став погрозливим. — Що пішло не так, Іво? Чому ти стала тим, чим стала? Що ти взагалі таке?

— Перевтілення ще триває, — не розціплюючи зубів, відрізала Боген. — Потрібен час.

— Південний океан став рожево-червоним. Наче полуниця з вершками. А люди — всі ті, хто вижив — змушені були опуститися до рівня дикунів. Коли тисячу років потому розпочався Похід пастухів, знаєш, чим вони билися проти мі-го? Мечами та списами. Мечами й списами, любистку. І перемогли. І ти гадаєш, що тепер твої грибки нас зупинять? Тепер, коли Світлосяйний подарував нам справжню могутність? Подарував усе це?

— Selbst mit all den Waffen haben sie nicht aufgehört, wild zu sein!

Вукмір зробив крок до Боген. Розпечений газ струменями виривався з розколин на його тілі, повітря навколо нього тріпотіло від жару.

Падіння завершилося. Брідж досягла тринадцятого сектору — а точніше, системи енерговідведення реакторної камери.

— Ще один крок, циндра, — Іва на мить прикрила очі, але голос її звучав спокійно й упевнено, — і я перетворю тебе на попіл.

Вукмір хижо вишкірився. На щелепах без губ та ясен на потрісканих зубах вигадливим візерунком лежали рештки цих м’яких тканин.

III

Кассандра справді не розуміла, чому кішка слідує за нею — притому, що мала частину відповіді, закладену ще під час навчання. Пам’ять, скаламучена квантовим збуренням, наразі була хаотичним набором пакетів, але сама кішка намагалася знаходити й довантажувати потрібні, аби її поводир продовжував рухатися. В житловому габі одинадцятого сектору вона розпакувала Кассандрі, як ксенохірурги катували її, ретельно видаляючи всі органи зовнішнього чуття, як робили натомість конектори, намагаючись, щоб «Сінано» став «очима та вухами» кішки. Тепер, звільнена, вона вже не могла бачити кораблем. Кассандра стала для неї єдиним отвором у реальність з безкінечної пітьми повної сенсорної депривації. «Роздивлятися небо крізь соломинку» — казали пращури Кассандри. Найближче, що знайшлося в їхньому досвіді. Дивитися на світ очами людини для кішки було відчуттям набагато гіршим. Розподілений розум — квантовий комп’ютер, створений потойбічними богами задовго до того, як людина вимовила перше свідоме слово — одночасно обробляв сотні тисяч процесів, рознесених по різних шарах мульти-всесвіту, сплітаючи тонке мереживо з причин та наслідків, часто виходячи за межі цього поля. Нині ж він перебував у стані, близькому до кататонії — настільки мала частина його можливостей була активована, настільки слабкий потік вхідних даних він отримував.

Та навіть за такого стану справ кішка людськими очима бачила далі, ніж сама людина. Вона рухалася по слідах Кассандри, всотуючись у щілини й шви, розтікаючись з’єднаннями, займаючи простір спорожнілих трубопроводів та кабельних лотків. Її тіло не мало постійної форми чи густини, не мало фіксованого внутрішнього тиску й температури, воно було здатне розпадатися на окремі частки та підтримувати зв’язок між ними на відстанях, що у сотні разів перевищували розмір тих часток. Це було цілком природно для неї, народженої в буремному череві Сатурна, поблизу південного полюса, осяяного блакитними спалахами полярного сяйва, в лігві, побудованому в хмарах крижаної води, вище ложа з металічного водню.

Відлуння одного з Потойбічних Богів — той, хто намагався зашкодити кішці, але не Кассандрі — лишився позаду. Він наче й не збирався їх переслідувати, очевидно розуміючи, куди саме прямує Кассандра. Розумів і сподівався перестріти обох уже там. Іншою можливою причиною його відступу могла стати присутність венеріанських вампірів. На кого саме вони полювали, досі лишалося питанням обчислень.

Існуючи в десятках тисяч відокремлених розумів, кішка насправді не сприймала себе цілісним «Я», як не могла самосприйматися єдиною істотою вся Нова Імперія чи навіть її окреме місто. Саме це називалося розподіленим інтелектом. На відміну від фрактального інтелекту мі-го, який існував незалежно від кількості та розташування оболонок, кішки зберігали свій розум в одному-єдиному тілі, до безкінечності дроблячи його на все дрібніші й дрібніші частки, якщо на те була потреба. Чіткої структури вони не мали — розуми народжувалися та зникали, розпадалися та об’єднувалися, наче складна молекулярна система під час бурхливої реакції.

Коли Кассандра прочинила круглий механічний люк, що виводив її до ауксиларних приміщень тринадцятого сектору, вампіри встановили місцезнаходження сатурніанської кішки та рушили на перехоплення — дилему переслідування було вирішено. Дівчина минула звивистий, поглинутий абсолютною темрявою перехід, пересуваючись легкою ходою, ледь торкаючись ногами палуби. Тут майже не траплялося слідів бою, зовсім не було трупів. Вона минула невеличкий допоміжний відсік, єдиний, двері якого були прочинені. На мить їй здалося, що вона бачить там кремезну, присадкувату постать терранина. Відчуваючи, як від страху холоне все всередині, Кассандра завмерла, вдивляючись у густий морок. Лише декілька химерних вогників тріпотіло там, наче рештки вмираючої пожежі, які й справді створювали ілюзію терранської фігури. Нахилившись, дівчина підняла з палуби якийсь уламок і жбурнула його в напрямку, де, як їй здалося, вона помітила ту постать. Синтетична порцеляна лунко грюкнула по пласталі переділки, а за декілька секунд застукотіла по палубі. Кассандра рушила далі, ще кілька