Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

Мексиці», що було підказано суб’єктивними міркуваннями або залученням уявлень з його особистої, а не мексиканської історії до презентації ним пірамід та їдалень.

Що означає це мистецьке порівняння для антропологічної практики? Тією мірою, якою ми, антропологи, намагаємося продукувати знання або, якщо хочете, сказати так – знання, яке більше переймається об’єктивністю, ніж знання митців, ми повинні здійснювати описання й інтерпретації, засновуючись на даних, побудованих на наукових методах, викладених у такий спосіб, щоб вони могли бути підтверджені емпірично або, можливо, спростовані. Однак водночас антрополог поміщує себе в точку перетину між «об’єктивною реальністю» та уявленнями суб’єктів – громадян та іноземців, які допомагають сформувати значення піраміди, танцю чи ринку. Мексика завжди була уявним конструктом, який відбирає певні аспекти і залишає інші поза межами, як вказують історики і антропологи (Бартра, Ґрузинскі, Ломніц), і ця вибірка складалася щонайменше від часів конкісти за важкого процесу узгодження уявлень тих, хто народився в країні, і тих, хто споглядав її з позиції контрреформістського «іспанства» або просвітництва нового часу з інших країн Латинської Америки, Європи або зі Сполучених Штатів. Таке перетинання між «реальним» суспільством і державою, уявленою громадянами та іноземцями, стає ще інтенсивнішим за часів економічної глобалізації та регіональної інтеграції, які тиснуть на мексиканців, змушуючи їх визначитися, ким вони є – північноамериканцями чи латиноамериканцями, представниками Заходу або спадкоємцями індіанських культур. Це епоха, коли мексиканці визначають нову тактику, щоб чинити спротив тому, що може завдати їм шкоди у цих альтернативах, і влаштуватись у найприйнятніший спосіб у тому, що вони уявляють як майбутнє цих протистоянь.

Я вважаю, що те, що характеризує спеціаліста з гетерогенності та «інакшості», яким є антрополог, – це вміння помістити свою роботу в такі точки перетину. Якщо уявити це таким чином, можливо зменшити відстань між двома персонажами: з одного боку, мексиканським антропологом, який намагається зрозуміти власне суспільство так, щоб не мімікрувати з ним, відокремлюючись від етноцентричних самооповідань; а з другого – іноземним антропологом, який намагається подивитися зсередини, якою є ця країна поза межами того, що розповідають мас-медіа, туристичні агентства і стверджують гегемонійні дискурси, які обнародуються самою державою. Ми вже знаємо, що, навіть якщо розглядати Мексику з цієї міжкультурної перспективи, зберігаються відмінності між місцевою антропологією – і тією, яку розроб­ляють щодо цього суспільства американці, європейці чи латиноамериканці. У цій главі спробую обміркувати можливості й обмеження цього міжкультурного підходу під кутом зору власного досвіду того, хто приїхав до Мексики як філософ, тут став антропологом і намагається описати, якими є окремі частини цієї країни, – водночас намагаючись зрозуміти, що означає для нього як для аргентинця займатися соціальними науками і жити в цій державі, з якою відчуває щоразу більшу спорідненість, попри усе те, що не припиняє викликати в нього подив.

Згадую вислів Адорно: у вигнанні єдиною домівкою є письменництво. «Яку домівку може заснувати письменництво?» – запитує Хуліо Рамос, коментуючи формулу Адорно. Найскладнішим це стає для дослідника з суспільних наук, який претендує на те, щоб ця домівка була до того ж університетом чи дослідницьким центром. Однак чи не стикається з подібними труднощами місцевий дослідник, який вирішує не мімікрувати зі своїм суспільством, не ставати черевомовцем співвітчизників?

Непов’язані історії

Вигнання – це досвід із переходів. Не просто з однієї країни до іншої, а до змінення особистого життя, роботи та звичок і розуміння світу на «споріднені» з властивими приймаючому суспільству. Я наведу більш-менш об’єктивні характеристики структури і значення відмінностей між Аргентиною та Мексикою під кутом досвіду того, хто вирішив залишитися в останній країні й виробив за контрастом відмінний погляд на свою рідну державу.

Хочу зупинитися на трьох переходах: а) особи, яка переміщується з одного суспільства з короткою і занедбаною історією до іншого, чия глибока історія виринає звідусіль; б) особи, яка переміщується з одного суспільства з претензіями на те, щоб бути цілком західним, білим і гомогенним до мультиетнічної держави; в) наостанок я приділю увагу протиставленню, про яке непросто вести мову, про яке ми – іноземці в Мексиці – багато говоримо між собою, однак про яке нічого не було написано: про те, що ми думаємо і відчуваємо щодо різних способів позиціонувати себе в мексиканських конфліктах.

Аргентина і Мексика були менше пов’язані між собою, ніж з іншими латиноамериканськими державами. Незважаючи на те що обидві належали до групи держав із найвищим рівнем економічного і культурного розвитку в іспаномовній Америці та на інтенсивні зв’язки між деякими з їхніх інтелектуалів до періоду вигнань, який розпочався в 1960-ті роки, взаємодії між ними та взаємна обізнаність були незначними. Ті обмежені знання, що ми мали одні щодо одних, були сповнені помилками, які відзначали ми – ті, хто переїхав жити до Мексики. Мексиканський поет Антоніо Медіс Боліо, коли обіймав посаду посла в Буенос-Айресі, писав Альфонсо Рейєсу в 1921 році, що аргентинці ігнорували майже все мексиканське. Лише «знають – і з ентузіазмом сприймають – імена деяких наших видатних діячів»: Амадо Нерво, «якого вже майже привласнили», Хосе Васконселоса і власне Рейєса. Медіс Боліо як дипломат присвячував значну частину свого часу тому, щоб спростовувати статті в аргентинських часописах La Nacion і La Prensa, в яких інформагентства Associated Press і United Press викривляли постреволюційні зміни у Мексиці, як і сюжети в американських кінофільмах, де мексиканці завжди показувались як зрадники, пияки і бандити. Його справа була підтримана іншими письменниками-послами, серед інших Енріке Ґонсалес Мартінес і Альфонсо Рейєс, які розвивали дружні стосунки з аргентинськими письменниками й сприяли поширенню культури їхньої країни, даруючи сотні мексиканських книжок публічним бібліотекам в Аргентині.

Цей обмін отримав особливу підтримку з боку лідерів аргентинської університетської реформи, розпочатої у 1918 році. Мексиканська революція і передусім мистецьке та інтелектуальне піднесення, якому сприяло в Мексиці обрання міністром Хосе Васконселоса, подавались у декількох латиноамериканських країнах «як модель політичної та культурної реконструкції» (Yankelevich, 1998). Організатори університетської реформи, які винесли її за межі аудиторій і мали наміри перетворити на соціальну програму демократизації не лише в Аргентині, а й також у Чилі, Перу, Колумбії, на Кубі й у Гватемалі, вбачали у постреволюційній Мексиці підтвердження того, що їхні утопії можуть бути втілені у державній політиці. Міркування Васконселоса щодо американської метисації як основи для нової «космічної раси», здавалося, надало змісту імпульсові континентальної проекції, яка надихала студентів і викладачів аргентинських університетів. До Буенос-Айреса, Ла-Плати і Кордоби дійшли новини, що міністр Васконселос очолив міжнародну кампанію, спрямовану проти латиноамериканських тиранів, передусім Хуана Вісенте Ґомеса у Венесуелі, та визначив як причини диктатури ті ж самі чинники, що й реформатори в Аргентині: військовий каудильїзм і латифундизм, експлуатація трудящих і домінування церкви.

У період