Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Йому захотілося пройтись і трохи заспокоїтися, тобто врівноважитися; знав, що наступні три зустрічі з тітками також будуть не з легких. Відтак розумів, що, незважаючи на неординарну реакцію, яку виклакав у домі своєю особою, тітки його приїзду все-таки щиро потребують, і, може, й правду сказала тітка Олена: є подарунки — добре, нема — призвичаїлися б; він ще ставав тут своєрідним громовідводом, який розряджає надмір накопиченої негативної енергії в тіток, бо тільки при ньому здобували нагоду виговоритися — те, чого вже не могли чинити одна з одною, а на сусіди своїх проблем через гордість виносити не бажали. Отже, кожна з них потребувала сповіді; зрештою, жодна, окрім тітки Люді, до церкви не ходила, та й тітка Людя могла робити те вряди-годи, бо весь час мала в себе щось переламане. Здається, руки й ноги тітки Люді складалися не з кісток, а з поламаних і зрослих часточок; окрім того, вона хворіла на десяток хронічних хвороб; окрім того, була єдина стара діва з-між сестер, і на неї, здається, ніхто з чоловіків ніколи не кинув зацікавленим оком. Вона більше сиділа, як ходила чи стояла; пропрацювала скільки належить років у бухгалтерії водогону касиркою, а, вийшовши на пенсію, з дому чи з обійстя майже не виходила, особливо взимку, що не заважало їй щороку якусь кісточку собі переламати. Вона була найменша із сестер на зріст, тільки метр сорок п’ять, і ніжки в неї — як у дитини, і одежу носила та й взуття дитячі, і личко мала дитяче, навіть тепер, коли воно покрилося сіткою зморщок, не втрачало дитячого виразу, а круглі голубі оченятка дивилися на світ печально, і ясно, і трохи настрахано, бо світ їй бачився, як призвідник лиха та нещасть, що густо цілий її вік сипалися на неї. Здавалося, доля жартувала з тітки Люді: вона топилася, падала зі скелі й дерева, провалювалася під лід та в якісь ями, потрапляла під машину, підводу, велосипеда; на неї звалювалася згори цегла, скло і речі, вона котилася з гори, зі сходів, різалася, відрубала собі сокирою пальця; на неї нападали собаки і рвали її ніжне тіло; її вдарив був (ще в юності) копитом кінь, а, падаючи зі скелі, вона підвісилася, зачепившись за куща і матилялася над урвищем, безсило махаючи руками й ногами й повискуючи, — і все це траплялося не тому, що була шкодлива й розбишкувата чи необережна, навпаки: всього боялася, навіть ходила трохи бічком, насторожено й повільно, остерігаючись напасті; біди ніби надчікували її по дорозі, наче кпили з неї, а кпили тому, що з усіх своїх пригод тітка Людя щасливо вибиралася, правда, не без ущербу, тобто ламання кісток, що потім і — зросталися. У війну вона була засипана землею під час бомбардування, її ледве не вбила сліпа куля; навіть коли Ольжин Мітюля розірвався в саду, розбираючи вибухівку, вона стояла неподалець, і в неї влучило кілька дрібних оскалків. Коли ж з нею щось траплялося, не плакала і не лементувала, а тільки дивилася широкорозплющеними очима й казала: "Ну от, знову я попалась!" Так тітка й прожила вік, залишаючись дитям, на яке сиплються нещастя, відтак усі сестри настільки звикли до її трафунків, що перестали на них реагувати, та й на її болячки не звертали жодної уваги, а вона співчуття потребувала знову-таки, як дитина. Отож Станіслав мав спуститися зараз до неї, бо напевне знав, що тітка покірливо, але болісно його чекає. "Після неї зроблю собі перерву’, — подумав він, — бо треба й мені передихнути".

11

Тітка Ольга мала рацію, коли говорила, що в кімнатах сестер — бедлам та нелад; принаймні в тітки Люді було саме так: накидані речі, постіль недбало застелена, стіни потемнілі, вікна запилені й глухо зачинені; в кімнаті важкий дух непровітрюваного приміщення, запах валер’янки і загалом старої хворої людини. Тітка Людя сиділа на ослінці, тримаючись за палицю, ніби готувалася щомиті підхопитись, а коли він зайшов, запосміхалася маленьким зморщеним личком, її круглі сині очка засвітилися.

— Думала, що про мене забув, — пропищала вона, як пташка.

— Тільки-но пішла від мене тітка Олена, — сказав Станіслав, роздивляючись, де сісти.

— Прибери оте шмаття й кинь на ліжко, — сказала тітка.

Він звільнив стільця й сів навпроти. Тітка роздивлялася його зі щирим задоволенням.

— Який ти у нас гарний, як пани колись були, — пискнула. — Натовкли вже тобі сестри сім мішків гречаної вовни?

— І всі неповні, — засміявся Станіслав.

— А ти їх менше слухай. Знаєш, що Лєнка в нас брехуха?

— Як це брехуха? — зчудувався він.

— Ну да! Зараз вона придумала, що її Костя був великий поет, і що вона його вірші спалила зі страху, і кається, хі-хі!

Хихотіла якось дивно, тонюсінько-тонюсінько, при цьому мотала дрібненькою головою.

— То це неправда? — спитав, усе ще вражений.

— Значить, уже наторохкотіла. Неудобно таке казать, Стасику, але розповім, бо люблю святеньку правду. Та й Костя спершу до мене клинці підбивав, а Лєнка його відбила. Був він дуже поганий учень у школі, а я з ним разом училася, в одному класі, а в диктанті робив по двадцять помилок. У любовній записці до мене, — тітка сказала гордо оте "любовна записка", — зробив п’ятнадцять помилок, а щоб написати ту записку, прів цілий тиждень. З укрмови в нього ніколи не було більше трійки, а з росмови — три натягнуте, і я йому всіда виправляла помилки. І він мені сам признавався: стулити йому три слові докупи — каторга каторжна, хі-хі-хі! І коли він учивсь у школі, то чужі вірші йому в голову не лізли, то як би полізли свої? Він мені казав, що того, котрий перший придумав вірші, повісив би на гілляці, ще й на грубій та дубовій, бо ті вірші стільки намучили дітей. І він не міг розрізнить ніколи, де ямб, а де хорей, не кажучи вже про ам-фі-бра-хій! — вона значуще подивилася на Станіслава. — Але ти на неї не дивуй, бо Лєнка в нас — артістка і брехуха, а це, по-моєму, все одно, що артістка, а що брехуха.

Йому здалося, що він у саду, а на гілці над головою сидить невелика пташка з переламаною ніжкою, зав’язаною у грубі бинти, і щебече, бо такий уже голос у тітки Люді. Була вона вдягнена у вицвілий, потертий і біля кишень подраний халатик, сива куделька волосся стягнута ззаду гумкою, а на ногах — колись хутряні капці, в яких підошви увіч відвалювалися, — побачив це, коли тітка розповідала, бо при цьому чомусь зводила носка ноги, п’ятку лишаючи обіперту об підлогу, а тоді тією ніжкою притупувала. З хутра ж залишилися брудні звальці, а ще під час розмови тітка Людя намагалася стуляти на грудях краї халата (хоч він, Станіслав, намагався туди не дивитися) — виглядала звідти не першої свіжості нічна сорочка.

— Це ще нічого не значить, тьотю, — мовив Станіслав. — Микола Гоголь вважається великим письменником, а вчився дуже зле, вчитель написав про нього: "Туп, глуп і нє к чєму нє способєн!"

— Може, в Миколи Гоголя так і було, — рівно сказала тітка Людя. — Але я знаю інше: Лєнка в нас завжди була брехуха, і не з кожного бельбаса виходить великий письменник.

Облила його сяйвом ясних очей і урочисто завмерла.

— Бог з ними, з письменниками та брехунами, — сказав. — Я вам привіз ліки й трохи одежі.

— О Стасику! — щасливо сказала тітка Людя. — В мене зовсім повиходили ліки, навіть валер’янки нема. А без валер’янки я жити не можу. Все привіз, що просила?

— Все! — відповів Станіслав, удихаючи застояний дух кімнати, між якого виразно чути було валер’янку. — А ще оце! — він простяг пакунка.

— Що тут? — хитренько спитала тітка Людя. — Може, халат?

— Точно, — мовив Станіслав. — Халат і нові капці.

— Ти розумничок, Стасику, — зворушено сказала тітка й поспішливо розгорнула пакунка: халат був тієї ж барви, що й цей, котрий на ній, а капці хутряні, тільки нові, тобто без відклеєних підошов і зваляного хутра, а з хутром пухнастим та блискучим. Тітка охнула і притисла те добро до грудей.

— Знаєш, що в тебе попрошу, хлопчику, — все ще зворушено сказала тітка. — Вийди на дві хвилині, перевдягнуся, скину оце старе шмаття, і ми з тобою продовжимо розмову. Стільки мені є тобі сказати!

— Вийду в сад перекурю, — сказав Станіслав.

— А знаєш, що й наша Настя потайки курить? — цвірінькнула тітка Людя. — Це так вульгарно, коли жінка курить. А Манька потай цмулить, от! — вона зробила круглі очка.

— Потім мені розкажете, — мовив Станіслав, він радий був вирватися з цієї кімнати, де вже й повітря йому бракувало.

— Ти б теж кинув курити, — кинула йому в спину тітка Людя. — Це ж так вредно для здоровля, а здоровля втратиш — не повернеш!

— Знаю, тьотю, — сказав він. — Але в кожного є свій ґандж.

В саду повітря було парке. На небі знову з’явилися хмари, а на півночі синіло понуро й важко загрозливе накописько. Сонце палило, ніби стьобало по обличчі пекучими струменями, пропікаючи теніску. Волога швидко випаровувалась, і трималася в затінках притемненими кучмами. Запалив люльку, сівши на лавку, і раптом побачив у сусідньому городі жінку, що прополювала чи осипала картоплю, була вона в старому синьому в квіточку платті й боса. Вразився з досконалих форм її тіла і з невимушеної грації при такій простій роботі. До неї стежкою бігло дитя — дівчинка з великими бантами, нарвало десь букетика й хотіло показати матері. Тож мати розігнулася, підвела граційно руку, втерши затиллям долоні з лоба піт, і щось сказала, сміючись. Дівчинка перестала бігти, зупинилася й пішла помаленьку, в руці в неї цвів букетик, якого несла, мов смолоскипа. І на Станіслава знову повіяло потужною хвилею ненаписаної музики, що, мов ріка, витік якої губивсь у його юності, в тому нещасливому коханні, в ідеї-фікс неіснуючої та існуючої водночас жінки, живої й неживої, живої в неіснуючому і цілком померлої в існуючому. І от треба було, щоб трапилося це чудо, — живий образ його колишнього кохання в особі Леонідиної племінниці, яка, до речі, знає його, власне, знає, хто він такий, але яка відстоїть ще далі, аніж натуральна Леоніда, бо між ним і нею не тільки ця душна, волога, з важким повітрям блакитна стіна, а й стіна друга: вікова, і стіна третя: жінка заміжня, має дитину, чоловіка, клопоти, роботу, навіть цей город, який сама обробляє. Ні, він повинен узяти себе в руки і слиняво не розкисати, але чому, чому так стогне його душа?

Здається, жінка відчула його погляд, хоч сидів захований у затінку саду, бо обернулася раптом і пильно подивилась у його бік, і на обличчі її війнула усмішка Беатріче, усмішка, яка посилається незнайомому, значно старшому чоловікові лише раз — і то з милосердя, а може, із самовтіхи, що він, отой небожитель, звернув на неї увагу і не милостиву, а захоплену, — погляд пошанувачки, який він так добре знає та відчуває непомильно.