Фрідріх Герштеккер - На дикому Заході, Фрідріх Герштеккер

я думаю, що наші кулі не пропали марно. Коли ми прибігли до річки, то побачили по той бік темну тінь човна, що плив попід очеретом, і заходилися стріляти по ньому. І відразу ж почули, як щось шубовснуло у воду. Проте було так темно, що ми нічого не могли розгледіти.

— Тут був ще тільки один, крім цього, — озвалася Елен. — Котон! Ви його, мабуть, усі знаєте?

— Котон! — аж посатанів Вілсон. — Я зразу подумав, що без нього тут не обійшлося. І саме він утік від нас!

— А що ми зробимо з проповідником?

— Завтра буде суд регуляторів, — сказав Браун. Там ми його допитаємо. Крім нього, ще четверо його спільників чекають на свій вирок. А про мулата нічого не чути?

— Ні. Правда, індіянин каже, що мулат сьогодні вранці…

— Утік у гори, — мовив Асоваум. — Я бачив його слід.

— Де дівся Вілсон? спитав Браун, озираючись.

— Мабуть, пішов поглянути на коней, — відповів Гасфілд. Зрештою, нам треба вже вирушати звідси. Але кілька чоловік залишаться і завтра вранці пильніше оглянуть садибу…

— Гасфілде… ви б не зробили мені приємності? — нерішуче спитав Браун і трохи почервонів. — Може бути, що я…

— Залюбки, — перебив його регулятор і засміявся. — Звичайно, вам не можна залишати хвору! А завтра на одинадцяту я приїду на суд. Допит можете починати без мене.

— Ми спершу вислухаємо Еткінса й жонса, — мовив Браун. — Але ви постарайтесь приїхати якнайшвидше.

— Коні вже готові, — озвався Гарпер.

— А як ми везтимемо Раусона? — спитав Картіс. — Човна ж у нас немає.

— Про це вже індіянин подбає, — мовив Баренс.

— Не хотів би я бути в Раусоновій шкурі, — пробурмотів Кук.

— Він у такому стані, що не може їхати верхи, — заявив Стівенсон, оглянувши Раусонову руку. Кістка геть розтрощена.

— Я понесу його, — сказав індіянин.

— Проповідника? — здивувався Баренс.

— Так, — відповів Асоваум і загорнув пораненого в ковдру.

— Друзі! — звернувся Робертс до регуляторів. — Усіх, хто, як я чув, лишається тут ночувати, завтра вранці я чекаю до себе на сніданок. А ті, хто їде зараз з нами, бо полоненого теж треба відвезти, а в моїй хаті…

— Будуть нині моїми гістьми, — перебив Гарпер.

— Чудово, — добродушно мовив Робертс. — Я й сподівався, що ви так скажете. Ну, можна вирушати. То індіянин справді понесе проповідника?

Асоваум відповів не словом, а ділом. Він напрочуд легко підняв дебелого проповідника на плечі, хоч і сам був поранений, і мовчки рушив дорогою. Раусон, мабуть, був непритомний, бо навіть не ворухнувся, а його бліде як смерть обличчя спочивало на плечі в месника.

СУД РЕГУЛЯТОРІВ. АСОВАУМОВА ПОМСТА

Місцем суду регулятори вибрали стрімкий горб недалеко від Фурш-ля-Фев. Десь за милю вище від горба річку перетинала та дорога, що на ній колись Раусон обдурив регуляторів. А до хатки, в якій загинула Алапага, було щонайбільше півмилі, коли йти навпростець.

Уже рано-вранці на тому горбі зібралося з двадцятеро мисливців і фермерів з околиці. Вони сиділи під стрункими смереками, густолистими дубами та гікоріями. Трохи віддалік від ватри регуляторів чекали на допит підсудні — Еткінс, Джонсон, Вестон і Джоне. Вони понуро дивилися на жовте торішнє листя, що на ньому лежали, зв'язані за руки й за ноги. їх охороняли двоє озброєних регуляторів.

Осторонь від усіх розташувалося ще двоє чоловіків — Раусон та індіянин. Поранений проповідник спочивав на купі листя, застеленій теплою ковдрою. Поряд сидів Асоваум і майже не зводив з нього погляду. Лише коли-не-коли він обертався й позирав на ватру.

Аж ось регулятори, що брали участь у нападі, піднялис на чолі з Брауном, Робертсом, Гарером та якимось чужинцем на самий вершечок горба. Браун відрекомендував чужинця як адвоката з окружного міста, що випадково почув про суд і захотів бути на ньому присутній. А відтак він оголосив збори відкритими.

Насамперед вибрано із поселенців дванадцятеро присяжних. Підсудні мали право заперечувати проти кожного, кого вони вважали за небезстороннього в цій справі. Але жоден з них не скористався тим правом, бо всі були певні своєї вини. Гасфілд ще не приїхав, тож навіть Джонсонові, здавалось, було байдуже, хто з його ворогів буде суддею, а хто слухачем. Серед усієї тієї юрби він бачив тільки двох своїх добрих приятелів. Однак вони розважно трималися позаду і, видко, й гадки не мали захищати його. То були Кернеле і Джанеген. Вони стояли вдвох під деревом і тільки подеколи перешіптувалися.

— А хто буде захищати підсудних? — спитав Браун, коли двох чоловік з Пті-Жана, Стівенсона, Картіса, канадця та Кука призначено винувачами.

— Як ваша ласка, то я, — сказав чужинець. — Моє прізвище Вортон. Я адвокат із Літл-Року. Сподіваюсь, ви дозволите тим нещасним мати захисника.

Дехто хотів був заперечити, але Браун заявив чужинцеві, що регулятори згодні доручити йому захист злочинців.

— Захищайте їх, — приязно мовив він і подав руку містерові Вортонові. — Коли є таке, що говорить на їхню користь — тим краще. Ми не хочемо чинити несправедливості. Але горе винуватцям! Закони штату надто слабкі й безсилі, щоб нас захистити. Тож ми захищаємо себе самі. Будемо починати.

І суд почався. Спершу звинуватили Еткінса й Вестона в тому, що вони переховували крадених коней, і Джонса — що він крав їх або переганяв в інше місце. А що попередні крадіжки не було кому засвідчити, то обмежилися останньою.

Потаємну Еткінсову стайню пильно обстежили, і йому поставили за провину, що там виявлено не тільки канадцевих коней, а ще й двох, які недавно вкрадено в одного поселенця на Фурш-ля-Фев. Еткінсові довелось признатися.

Другим став перед судом Вестон. Спочатку він уперто відмовлявся від усього. Але врешті судді з Пті-Жана таки змусили його признатися. Вестон визнав свою вину, але не назвав нікого із спільників.

Джонсова вина