Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

ошую - Стрибог, зроблений з чотирикутного каменя, з великою шапкою вгорі, під якою на всі боки світу дивились чотири лиця, за ними ж стояли добрий Білобог, злий Чорнобог, Волос.

На требищі були боги не тільки Полянської землі, з князем Володимиром ішли вої верхніх земель, що мали своїх богів, віднині Київ захищатиме всі племена й язики, у кожного з яких свої покони й боги, - на требищі був бог далекої Півночі Мокоша, що мав людську постать і волову голову. Смарагд, якому молились гості із-за Ітиля-ріки, всілякі потвори, на які страшно було дивитись. Суворі, німі, незрозумілі стояли ці кумири, навкруг них на високих кілках біліли черепи тварин, у повітрі над требищем, чуючи поживу, літало вороння.

Коли князь Володимир з воєводами, тисяцькими, боярами вийшов з воріт Гори й попрямував униз, до нього долинув крик багатьох людей, що хмарою стояли біля нового требища, товпились на пагорбах, повилазили навіть на дерева:

- Слава, слава князеві Володимиру!

На требищі вже палали вогнища, іржали коні, ревіли бики, яких мали принести в жертву; одягнувши страшні личини, жерці били в бубни й ходили біля богів, проміння від вогнищ освітлювало суворі лики кумирів.

Крики численного натовпу не вгавали, і Володимир, дійшовши до требища, обернувся до людей своїх.

- Слава, слава Володимиру! - лунало в повітрі.

Душа молодого князя піднеслась, була задоволена. Кого думав скорити Ярополк, на кого він надіявся? Ось стоять тисячі ремісників, кузнеців, дереводілів з передграддя, простих роб'їх людей з Подолу й Оболоні, вої з усіх земель Русі, вони берегли й берегтимуть старі покони, пролили за це багато крові і ось зібрались тут, щоб молитись старим богам, дати роту блюсти древні закони й покони.

Він високо підняв праву руку, і цей його рух зрозуміли всі людіє - князь Володимир з ними, зараз він молитиметься разом з ними, син Святослава Володимир ніколи не зрадить закони й покони отців своїх.

А потім він подивився в інший бік - по праву й ліву руку від себе, де мусили стояти князі земель, посадники, мужі ліпші й нарочиті, воєводи й бояри, дружина, - ще одна сила.

Їх було багато - тут були воєводи й тисяцькі, які прийшли з ним від півночі, багато воєвод, посадників, мужів нарочитих, що пристали до них у далекій дорозі, князі земель і мужі, яких прислали до Києва Деревська, Чернігівська, Переяславська землі.

Але князь побачив тут мало бояр та мужів ліпших і нарочитих з Гори, вони сміливо крокували поряд з ним до воріт, а там, очевидь, залишились.

"Не бажають молитись Перуну, - подумав Володимир, - що ж, людіє мої змусять їх шанувати старий закон і покон!"

І не було тривоги в душі Володимира - йому здавалося, ідо він виконав завіт отців своїх, що мир і злагода знову прийшли в город над Дніпром, що владує нині й повік владуватиме старий закон і покон, що замирив він не тільки людей, а й богів їхніх.

- Боги! - звернувся він до кумирів, як завжди звертались до них перед важким трудом і після нього люди, і підняв угору руки.

- Боги! Я просив вас допомогти людіям моїм. Дякую вам, боги, що почули молитву нашу. Дякую вам, що дарували нам перемогу над ворогами. Боги! Утвердіть і далі труди наші. Даруйте нам перемогу на брані і мир на землі! Головний жрець Перуна закричав несамовитим голосом, вдарив щосили в бубон, разом з ним закричали, заволали і забили в бубни ще десятки волхвів, чоловіки, жінки і діти, які прийшли на жертву, заволали слідом за ними, вої загрозливо забряжчали мечами, вдарили в щити.

Князь Володимир зняв з себе зброю, почав складати вдячну жертву. Древня язичеська Русь по закону й покону, що були такі ж древні, як гори й Дніпро, молилась богам своїм.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

1

Як і допреже, живе древній город над Дніпром Київ, одшуміли Гора, передграддя, Подол, повились димки на схилах гір - там варять залізо й кують не мечі, а рала кузнеці, над Глубочицею засипають рови, але залишають вали; так і стоятимуть вони - Верхній і Нижній вали - довіку, на торговищі біля Почайни палахкотить вогонь перед богом Волосом, а з лодій сходять уже заморські гості.

Як і допреже, живе й Гора - на стінах її день і ніч стоїть сторожа, час від часу над городом линуть протяжні мідні звуки бил, - на Дніпрі й у полі спокійно, до схід сонця запалюються вогні в дворищах і в теремі князя, рано на світанні він спускається в сіни, іде з старшою дружиною в стравницю, а далі чинить суд і правду в палаті Людяній, розмовляє з слами, купцями, воєводами й боярами в Золотій палаті.

Січа закінчена, мир прийшов у город Київ, але скільки треба ще зробити, щоб загоїлися рани, щоб ратай вільно пішов з ралом у поле.

Коли князь Володимир був у Олафа Скетконунга і наймав у нього дружину, вони твердо домовились, що свіонські вої допоможуть йому дійти до Києва, а там князь дасть на кожного воїна золото й відпустить їх.

Брань з Ярополком закінчена, не свіони, а руські вої вирішували її успіх, це вони лили чесно свою кров - за Руську землю, княжий стіл, Володимира-князя. І, здобувши перемогу, князь Володимир додержав умови - дав свіонам золота, укоті, нові вітрила.

Але вони не поспішають залишати Київ, лодії їхні стоять у Вітичеві, самі вої що не день приїжджають до города, бродять на Подолі, продають на торзі всякі заморські диковини, п'ючи вино, сваряться, а тільки що - беруться за мечі.

Князь Володимир кличе до себе ярла Фулнера, й той на світанні заходить до Золотої палати. Князь жде ярла, в палаті сидить багато воєвод і бояр.

- Я думав, - починає Володимир, - що ти з своїми воями вже в Руському морі.

- Ми поїдемо в Руське море, коли поквитаємось з тобою, княже, - зухвало відповідає ярл.

- Я ж дав тобі, Фулнере, золото, укоті, вітрила.

- Ми були в поході більше, ніж ти домовлявся з конунгом Олафом, а скоро вже й осінь - ми не зможемо повернутись до Свеаріке.

- Пригадую, - каже князь Володимир, - ти й не думав повертатись до Свеаріке Дніпром, а думав вийти в Руське море...

- Вікінг гуляє, де хоче, я можу поїхати й у Руське море.

- Що ж ти хочеш?