Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

на одне місце по десять претендентів. Великого розуму на цій посаді не треба, освіти теж не треба, потрібні лише пристойна біографія та фізпідготовка. А на додачу до солідної зарплати та цілого переліку пільг інструктору дається ще й влада, найсправжнісінька: «Громадянин, що не виконав розпорядження інструктора під час навчальної тривоги, має бути покараний адміністративним арештом на термін до півроку…»

Навчити. Натренувати. Довести до автоматизму. Так, щоб справжній апокаліпсис і справжня евакуація здалися прогулянкою, ледве не розвагою. Ці регулювальники перед муляжами Воріт. Ці знаки, жести, команди, що снилися Лідці в червонуватих маячних снах, і не тільки Лідці, певно, снилися. Колона вишикувалась — пішла — спинилась. Пішла — спинилась. Пішла — спинилась… Жодної штовханини. Автоматні черги поверх голів. Примусові психіатричні обстеження саботажників, «осіб, що свідомо опираються комплексу підготовчих заходів ЦО».

Краще вже мрига.

* * *

«Любі співвітчизники! Вітаю вас із новим, вісімнадцятим роком циклу, який настане в річницю останнього апокаліпсису, дванадцятого листопада. Бажаю щастя, здоров’я, процвітання… Близько трьох років лишилось до очікуваного нами апокаліпсису, і я можу з цілковитою впевненістю обіцяти вам, що це буде перший в історії людства апокаліпсис без утрат. Сильна, боєздатна ЦО, підготоване, свідоме населення, розроблені видатними науковцями плани евакуації — ми сміливо дивимось у майбутнє, ми не хвилюємося за наших дітей. Хай приходить зима — ми утеплили наш дім і припасли дрів. Хай приходить апокаліпсис — ми готові до нього й увійдемо у Ворота спокійно і злагоджено, з гордо піднятою головою…»

(Із привітальної промови Президента, 10 листопада 17-го року 54-го циклу)

«Хай приходить Стужа — ми сміливо дивимось у віконце нашої камери».

(Із анонімного напису на дверях Лідчиного під'їзду; 14 листопада 18-го року 54-го циклу)

* * *

Двері до чоловічого туалету були відчинені навстіж. Маленька немолода прибиральниця мила білу стіну вмивальні, і вигляд у бабці був чомусь винуватий. Із-під ганчірки стікали темно-червоні патьоки. Лідка спохмурніла:

— Кого тут по стінці розмазали?

Прибиральниця не зрозуміла її гумору, дрібно закліпала очима:

— Та от, Лідіє Анатолівно, просто пишуть усяке фломастером, дурниці всякі… Вічно пишуть у туалеті…

— Відшукаємо хто — швиденько на облік поставимо, — сказала Лідка механічно, думаючи вже про інше. Переступила поріг класу, дочекалась, поки настане цілковита тиша, пробігла поглядом обличчя — і відчула неправильність. Маленьку, непомітну окові, яка поки що не піддавалася визначенню. Щось змінилось.

— Сідайте… Розгорніть зошити. Відкрийте книжки на двісті десятій сторінці і подивіться на завдання сьоме параграфа сорок другого…

Максимов, що ненавидів Лідку й нервувався в її присутності, був сьогодні монументально спокійним, навіть задоволеним. Зате на личку його білявої лялькової подружки виступили червоні плями, і вона ніяк не могла відшукати в підручнику потрібну сторінку. Друга залицяльниця, розумненька погануля, пересіла сьогодні за останню парту.

— Дрозд, хто дозволив тобі пересідати?

Погануля підвелась. Очі її недобре поблискували. Підставивши під лікоть правої руки кулак лівої, дівчинка вимогливо підняла руку:

— Лідіє Анатолівно! Можна сказати?

Сум’яття в класі. Перезирання, цитькання, поганулю смикають за поділ, але вона вперто тягне руку.

— Кажи, — кивнула Лідка.

— Лідіє Анатолівно! А Максимов написав на стіні…

Донощиця затнулась, ніби не наважуючись вимовити крамолу. У класі зробилося тихо-тихо, шелестів, ударяючись об шибки, сухий сніг.

— «Віка плюс Артем»? — глузливо спитала Лідка. — «Дорівнює любов»?

Хтось хихикнув — і відразу замовк.

— Ні, — похмуро сказала донощиця. — «Стужа — дресирувальник».

— Що? — автоматично перепитала Лідка.

— «Стужа — дресирувальник», — пошепки повторила дівчинка.

Лідка подивилася на Максимова. Хлопець сидів випроставшись, як велів внутрішній розклад — спина рівна, між животом і краєм парти відстань у долоню, підборіддя підняте, руки зігнуті перед грудьми, права лежить на лівій. Бліде обличчя без жодного виразу.

— І де він це написав? — м’яко спитала Лідка.

— У туалеті, — сказала донощиця.

— У жіночому? — спитала Лідка ще м’якіше.

Донощиця спалахнула:

— У чоловічому…

Клас заворушився. Стриманий сміх. Перезирання.

— Не може бути, — протягла Лідка, досі дивлячись на Максимова. — І ти сама це бачила, Дрозд? У чоловічому туалеті?

— Він написав! — із викликом сказала дівчина, і під її поглядом у класі стихло підсміювання. — У туалеті нікого не було, у Максимова був червоний маркер! Він вийшов, а я зазирнула й побачила!

Лідка зустрілась із нею поглядом — і зціпила зуби. У дівчиська були очі-свердла, такий знайомий і такий забутий погляд.

Хто в неї батьки? Хай йому чорт, не пригадується. Треба відкрити журнал на останній сторінці — там розписані всі адреси й дати народження, номери страхових полісів і цивільних дільниць, і посади батьків розписані теж…

Як би так відкрити журнал на останній сторінці… ненав’язливо?

— Максимов…

Вона хотіла спитати: «Максимов, це правда?», але останньої миті прикусила язика. Бо у хлопця вистачить клепки відповісти «Так». У присутності всього класу. Він повнолітній, йому давно виповнилося шістнадцять, а отже, ідіотська витівка обертається відразу кількома статтями. Образа честі та гідності Президента (а хто доведе, що «дресирувальник» — слово не образливе?), компрометація урядової й антикризової програми, хуліганство. Плюс обтяжливе формулювання «у стінах навчального закладу». Дурник. Маленький дурник.

Ніби мимохідь, розмірковуючи, вона перевернула журнал задньою обкладинкою догори. Зітхнула, відкрила.

— Максимов, у тебе справді є червоний маркер?

Весь клас знає, що є. Маркер примітний; хлопцеві привезли його з-за кордону кілька років тому, коли такі поїздки ще були можливими.

Максимов покірно поліз у пенал по маркер; Лідка пробігла очима записи в маленькому шкільному «досьє». Дрозд, Антоніна Григорівна, номер чотири в списку. Мати — харчовик-технолог. Батько — інструктор ЦО третього ступеня. Усе зрозуміло з тобою, дівчинко.

Максимов Артем Олексійович. Номер тринадцять у списку. Колишній відмінник. Не пощастило, з таким номером…

Мати — інженер. Батько… про батька немає даних. Самотня мати?

Хай йому чорт, та що ж робити?! Увесь клас у свідках звинувачення. Ця дурепа, інструкторова донька. У давні часи Лідка познущалась би з малолітньої шпигунки і викликала б її до дошки — відповідати яку-небудь головоломну тему. Їй і тепер смішно, але в паралельному класі одного хлопця минулого тижня відправили в колонію. За те, що обізвав цивільника старим дурнем.

Прибиральниця, мила розумна прибиральниця, треба купити їй шоколадку і з чим-небудь привітати. Або просто почастувати…

Вона демонстративно подивилася на годинника:

— Час уроку спливає зі страшною швидкістю. Дрозд, Максимов, ходімо зі мною. До директора.

Донощиця стиснула губи, але підвелась. Максимов устав легко, зовні легковажно; його ставлення до біологічки ні для кого не було секретом. Ставлення Лідії Анатолівни до колишнього відмінника, що скотився тепер до трійок, також ні в кого не викликало сумніву.