Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть

— Навіть не уявляю. Вся комунікація здійснюється через трубу. — Чоловік плескає по ній. Труба хитається і через секунду заспокоюється. — Працює на стисненому повітрі. Найсучасніше обладнання.

Білл піднімає папки з крісла та дивиться на людину за столом, брови здійняті в німому запитанні.

— Поставте їх на підлогу та й по всьому. Поки що я роблю саме так. Одного дня я справді все тут упорядкую. Якщо тут існують дні. Мабуть, що існують, так само як і ночі, але хто може бути в цьому певним? Ви, мабуть, помітили, що тут немає вікон. Годинників, до речі, теж.

Білл сідає.

— Чому ви кличете мене подорожнім, якщо це не реінкарнація?

Гарріс відкидається в кріслі, сплітаючи руки за головою. Він дивиться на пневматичну трубу, що, можливо, й справді була певний час найсучаснішим обладнанням. Скажімо так, десь у 1911 році. Проте Біллі припускає, що таку штуку використовували і в 1956 році.

Гарріс трясе головою і крехче, хоч і не від зачарування.

— Якби ви тільки знали, як із вами, хлопці, буває важко. Згідно з даними, це вже ваш п’ятнадцятий візит сюди.

— Я в житті своєму ніколи тут не був, — відповідає Білл, а потім обмірковує сказане. — Хіба що це не моє життя, так? Це моє потойбічне життя.

— Насправді, моє. Ви подорожній, а не я. Ви та інші дурбелики, які сновигають туди-сюди. Ви оберете двері й підете. Я залишусь. Тут немає вбиральні, бо мені більше не треба випорожнюватися. Тут немає ліжка, бо мені більше не треба спати. Усе що я роблю, це сиджу тут і точу ляси з вами, мандрівними телепнями. Ви приходите, ставите ті самі запитання, а я даю ті самі відповіді. Ось таке моє потойбічне життя. Захопливо звучить?

Білл, який у процесі своїх досліджень зіткнувся з усіма теологічними тонкощами, припускає, що мав рацію, ще коли був в коридорі.

— Ви говорите про чистилище?

— О, безсумнівно. Єдине питання, яким я переймаюся, це: «Скільки ще я тут пробуду?» Хотів би я сказати, що збожеволію тут, та я дуже сумніваюся, що зможу це зробити, так само як і поспати чи посрати. Знаю, що моє ім’я для вас нічого не означає, але ми це вже раніше обговорювали — не щоразу, коли ви приходили, але часто. — Чоловік махає рукою так сильно, що рахунки, пришпилені до стіни, починають тріпотіти. — Це і є чи був — не впевнений, як буде правильно, — мій земний кабінет.

— У 1911-му?

— Саме так. Білле, я б спитав у вас, чи знаєте ви, що таке «вікторіанська блюза», та мені відомо, що ні, тому я просто скажу, що це жіночий одяг. На початку століття ми з моїм компаньйоном, Максом Бланком, були власниками підприємства, яке називалося «Тріангл Шортвейст Факторі». Вигідний бізнес, але жінки, які працювали на нас, були постійним шилом у сраці. Вічно шастали покурити і, що ще гірше, крали речі, які вони могли покласти в сумочки або сховати під спідницями. Тож ми тримали їх під замком протягом усієї зміни та обшукували, перш ніж вони йшли геть. Одним словом, якось те кляте місце зайнялося. Ми з Максом втекли, спустившись з даху. А от більшості жінок так не пощастило. Хоча, будьмо чесними, винними були всі. Паління на фабриці було verboten, та більшість з них усе одно палили. І пожежа почалася саме через недопалок. Так сказав начальник пожежної служби. Нас із Максом було засуджено за ненавмисне вбивство і виправдано.

Білл пригадує вогнегасник у коридорі та напис над ним: «Краще пізно, ніж ніколи». Він думає: «Вас визнали винним на апеляційному слуханні, містере Гаррісе. Інакше вас би тут не було».

— Скільки жінок загинуло?

— Сто сорок шість[116], — відповідає Гарріс. — І я жалкую за кожною з них, містере Андерсоне.

Білл не завдає собі клопоту підправляти неправильно вимовлене ім’я. Двадцять хвилин тому він помирав у ліжку, а тепер зачаровано слухає стару історію, яку ніколи раніше не чув. Принаймні, він її не пригадує.

— Невдовзі після того, як ми з Максом спустилися пожежними сходами, жінки масово кинулися на них. Бісова конструкція не витримала такої ваги. Вона зламалася, і дві дюжини працівниць упали на бруківку з висоти сотні футів. Усі вони померли. Ще сорок вискочило з вікон дев’ятого та десятого поверхів. Дехто лишився у вогні. Усі вони також померли. Пожежники приїхали з рятувальними сітками, та жінки прорвали їх і все одно розбилися. Вони лускали на тротуарі, наче міхури з кров’ю. Жахливе видовище, містере Андерсоне, жахливе. Інші стрибали в ліфтові шахти, але більшість… просто… згоріли.

— Як одинадцяте вересня, тільки жертв менше.

— Ви завжди так кажете.

— І тепер ви тут.

— Таки-так. Часом мені стає цікаво, скільки ще чоловіків сидять у таких ось офісах. І жінок. Не сумніваюся, жінки також тут є. Я завжди виступав за прогрес, тож не бачу жодних перешкод, які б завадили жінкам посідати нижчі керівні посади, і то бездоганно. Усі ми відповідаємо на ті самі запитання, наново відправляємо тих самих подорожніх. Ви можете подумати, що тягар зменшується, коли хто-небудь із вас надумає вийти у двері праворуч, а не в ось ті, — він указав ліворуч, — але ні. Ні. З труби вивалюється свіженький тубус — зууп, — і замість старого придурка я отримую нового. Іноді двох. — Він нахиляється вперед і з притиском каже: — Це гівняна робота, містере Андерсоне!

— Я Ендрюс, — відповідає Білл. — І слухай, мені справді прикро, що ти почуваєшся саме так, але Господи, візьми на себе хоч якусь відповідальність за свої вчинки, чоловіче! Сто сорок шість жінок! А ти замкнув двері.

Гарріс гепнув кулаком об стіл.

— Та вони ж нас обкрадали як стій-дивись! — Він бере до рук папку і трусить нею перед Біллом. — І це ще ти говориш! Ха! Чиє б нявчало, а твоє б мовчало! «Ґолдман Сакс»! Шахрайство з цінними паперами! Прибутків — на мільярди, а податків — на мільйони. Усього-на-всього на мільйони! Вам не спадає на думку словосполучення «мильна бульбашка на ринку нерухомості»? Довірою скількох клієнтів ви зловживали? Скільки людей втратили заощадження, які збирали все життя, через вашу жадібність та недалекоглядність?

Білл розуміє, про що говорить Гарріс, але всі ці махінації (ну… більша частина з них) відбувалися на значно вищих рівнях. І так само, як і інші, він був шокований, коли ситуація вийшла з-під контролю. Він поривався сказати, що все ж таки між зубожінням і спаленням заживо є велика різниця, але навіщо сипати сіль на рану? Крім того,