Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Так-так-так, — мовив ніби сам до себе Йов. — Десь так само думали й ми… А тепер ще одне запитання, — повернувся до Ключика. — Що робитиме ваш флот після Синопу? Буде в морі цілий тиждень?

— Напевне, — кивнув головою Тиміш.

— А чи не думав Авдитор про можливість, щоб після Синопу одразу піти на Кафу? Якщо вдасться розбити турецький гарнізон у Кафі, визволити бранців, зруйнувати порт, — то це дуже послабить турецький вплив у Криму й допоможе Мухаммеду-Гераю та Шагіну-Гераю скинути хана Джанибека. А ми зараз допомагаємо Мухаммеду й Шагіну.

— Це добре, — сказав Клюсик, — але чи вистачить у нас сили?

— А чому ви не думаєте про донців? Адже вони могли б вам добре допомогти. Вдалий спільний похід не тільки завдасть удару Османській імперії, він ще може стати й найкращим приводом до возз’єднання з Росією. Наша людність побачить на прикладі, яка велика сила — єдність двох народів.

— Я ще не знаю, чи погодяться донські козаки взяти участь у спільному поході. Ось одужає Петро — дай йому, боже, здоров’я! — і тоді ми все це докладно обговоримо на Січі з Недайборщем.

— А що обіцяють європейські держави? — повернувся Йов до Олександра.

— Слів багато, — похмуро промовив Олександр, — але конкретного поки що нічого. На жаль, я без війська не така значна сила, щоб…

— Що ж, це погано і для них, і для нас… Я ще раз пошлю своїх людей до правителів християнських держав з ідеєю, що потрібно допомогти султанові Ях’ї сісти на престол… До речі, тільки так ми й трактуватимем цей похід — як похід Ях’ї з метою сісти на свій престол у Стамбулі. Тоді Сигізмунд матиме претензії до Ях’ї, а не до козаків…

Митрополит підвівся, пройшов по келії. Подивився на Олександра, з жалем промовив:

— Шкода, шкода, що не Сагайдачний очолить цей похід. Тоді б ми завдали непоправного удару усім оцим тиграм… Ну, та будемо сподіватися на милість божу. План треба обдумати до кінця — разом з Авдитором, якщо виживе, і з Недайборщем. Але — щоб цілковита таємниця! Хай навіть козаки думають, що нам потрібен Стамбул для того, щоб султан Ях’я сів на престол, повернувся в лоно ісламу, щоб його визнало й турецьке військо, й мусульманське духовенство. Ви, сину мій, повинні подумати над оголошеннями для турецької людності, що коли ви візьмете владу, то дасте пільги простому народові, всім мусульманам і християнам, обмежуєте владу шейх-уль-ісламу та дервішських орденів, ліквідуєте яничарство, ліквідуєте ісламський фанатизм… Ви, сину мій, повинні підкреслити, що Османська імперія мусить вийти на шлях миру і справедливості… Ви не зможете здійснити це, тому й не сядете на престол, але зерно, посіяне вами, проросте. Нас із вами, сину мій, тоді вже не буде на світі, але буде Туреччина, буде об’єднана з Росією Україна, яка приборкає тигрів, — і тоді згадаються ваші слова, і нові правителі почнуть здійснювати те, до чого ви закликаєте зараз, на початку сімнадцятого сторіччя… Ви дуже рано народилися, але ліпше рано, ніж пізно!

Зупинився, мов коня поставив ставма. Потім запитав:

— Так що дорога була важка?

— Дуже нелегка, — відповів Клюсик. — Сам Кемаль Сус ганявся за нами.

— Ви з ним поквиталися?

— Не зовсім. Він живий утік…

— Це не з тих джасусів, що не виконують своїх завдань! Так що можуть бути у вас із ним ще зустрічі, і неприємні. Якщо хтось із турецьких та й польських вивідачів узнає, хто ви такі й чого тут, буде дуже погано. Вони здатні на все.

— Це ми знаємо, — відповів Олександр.

— Благословляю тебе, Олександре.

Граф Олександр опустився на коліна. Приклався вустами до сильної, жилавої руки митрополита.

Розділ сьомий, який ізнову сплутує та розплутує людські шляхи

Яремко Ціпурина, Джузеппе та Йован блукали осіннім Києвом. Опадало пожовкле листя з кленів, сторічні дуби довкола Софії сяяли темно-червоними кронами.

— Екуте, Джереміє[84], — казав Джузеппе своєю сумішшю з кількох мов. — Подивись, яка бардзо бона церква. Тільки чому біля неї корови пасуться?

— А що таке бона? — перепитав Яремко і одразу здогадався: — Гарна, так?

— Так, так, гарна, — закивав головою Джузеппе і, молитовно склавши руки, майже заспівав: — Ай, яка ж вона гарна!.. Слухай, Джереміє, хто то її таку красиву поставив?

Яремко ніяково знизав плечима. Він не знав такого. Він сам уперше побачив Софію і Лавру лиш кілька днів тому, прибувши до Києва в товаристві графа Олександра. Подорожні зупинилися в Лаврі — сюди не любили заходити католики, а отже й польські ротмістри та чиновники. Таким чином, Олександр та його супутники почувалися тут хоча б у відносній безпеці… Ченці не радили Олександрові та його людям далеко виходити за лаврські мури: «Київ — хоч мати городів руських, та нині ця мати стала рабою; поляки тут хазяями. Їхня влада світська, їхня влада й духовною стає… Ходять ляхи святими київськими вулицями, поганять наші святині, намагаються нас у католицтво перевести».

І Олександр і Клюсик намагалися без потреби не ходити по місту. Навіщо ризикувати? Та й ніколи було. Треба було зробити дуже багато. У кілька європейських столиць пішли таємні листи Олександра. Їх повезли вірні люди самого Йова Борецького. На Січ теж подалися гінці, там уже чекали на Олександра Чорногорського, який мав прибути туди з самим митрополитом. Потроху готувалися до походу.

— …То що, Джереміє, так і не скажеш, хто таку красу воздвиг? Який маестро?

Не знав Яремко, мовчки дивився на Софію, яка могутніми, велетенськими свічками піднімала під небеса своє викуване з металу полум’я.

Аж тепер згадалося Яремкові, як про це говорив йому старший брат Мусій. Давно це було… Де він зараз? Як ото подався в далекі чи то німецькі, чи то семиградські краї — так і досі ні чутки, ні звістки. Хтось казав, ніби турки в неволю забрали його. «Нічого, ось я підросту й порятую свого брата», — заприсягся Яремко сам собі. Підріс — хотів утекти до козаків, та довелося втікати разом з Марійкою до діда. А там — і дід загинув, і вони вдвох мало не пропали… Але ж є таки щастя: виручили Клюсик та його товариші, і тепер хлопець знову мріє про Запоріжжя, про морські походи, про напад на турків і про визволення брата.

— То що, Джереміє, не знаєш? — перепитує Джузеппе. — Ходімо заглянемо всередину.

Йован, що досі мовчав, озвався:

— Не треба… Ти ж бачиш, що ця дзвіниця давно вже не дзвонить.

— Чому так? — обурився Джузеппе. — Не розумію.