Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

якоїсь мелодії. У півтемряві я ледве тримався, щоб не заснути. І вчергове широко позіхнув.

— Випий ще кави, — строго сказала Ірма. — Спати не можна.

— Через химер?

— Так. Уві сні ти відкриваєш їм доступ до своєї голови.

— До таємних думок?

Я запитав це жартома, двозначним тоном. Але Ірма не помітила.

— До страхів.

— О… Я безстрашний.

Вона презирливо скривилася.

— В усіх є страхи.

Я замовк, мимоволі згадавши те, чого боюся. Пом’яв онімілу руку. Чутливість, якої вона набула після вживання пилку, зникала — повільно, але очевидно. Так неминуче здуваються кульки після дитячого дня народження, з кожною годиною опускаючись чимраз нижче…

— А цей твій мутаген… Як він діє?

— Як пилок. Тільки в тисячу разів швидше. Ти пам’ятаєш істот, яких спіймав у трансформаторі наш технік?

— Антон?

— Угу. Так ось, ми використаємо їхній потяг до електромагнітних полів. Боже, як же ти їх по-ідіотському назвав…

Я скривився.

— Женці.

— Зараз вони дохнуть від електричного розряду — занадто кволі. А ми зробимо так, що вони зможуть руйнувати джерела електроенергії. Розумієш? Ось і весь план. Упевнена, мені вистачить двох тижнів.

— Вистачить на що?

— Увімкнися, мій любий, увімкнися! Я намагаюся говорити з тобою як з біологом! Я використаю мутаген і доб’юся цілеспрямованих мутацій, а потім випущу цих тварин у таборі, і вони знищать усе електричне. За ніч перетворять колонію в занедбане дачне селище! Знеструмлена, колонія буде неефективна. Зовсім! І нас відправлять на Землю!

Вона замовкла і, судячи з погляду, очікувала захвату. Щось у цьому і справді було… Якщо уявити, що електрики немає й відновити її неможливо, бо якісь тварини руйнують комунікації й генератори, користі з такої колонії рівно нуль.

— А якщо щось вийде з-під контролю?

Ірма аж підвелась, емоційно змахнувши руками:

— Я тебе прошу! Що й куди може вийти!

— Просто не хочу, щоб загинули люди, Ірмо! А ти, хоч як крути, збираєшся виростити якогось нового монстра!

— Ні! — Ірма осудливо подивилася на мене. — Ти мене не слухав.

Я замовк. Мені не подобалися її методи, але вони завжди були дієві. І все ж таки мене лякало те, що я зовсім не уявляв, як працює мутаген. Аж отут мені сяйнула думка.

— Слухай, може, це ідіотське запитання, але я спитаю…

— Раніше це тебе не зупиняло.

— Оскільки ти вмієш поводитися з цим мутагеном, а Вандлик прилетіла спеціально по нього… Чому б його просто не віддати? Розкажи їй усе, що сама знаєш, і край. Нехай Корпус подавиться своєю довбаною зброєю, а ми полетимо додому!

— Серйозно? — вона співчутливо поглянула на мене. Це був погляд вихователя в школі для розумово неповносправних дітей.

Я стушувався:

— Але ж, Ірмо, що не так?

— Думаєш, вони полетять звідси, не випробувавши його?

— Ну, припустімо, захочуть випробувати…

— На кому? Як ти думаєш, на кому вони будуть його випробовувати?

Її очі горіли впевненістю й роздратуванням. Наче я не розумів очевидного.

— А якщо ти помилилася? Щодо Вандлик і того, навіщо вона тут.

— То запропонуй іншу версію! — Ірма емоційно ляснула термосом по долоні. — Десь на цій планеті є зброя масового ураження, але ніхто не знає, що це. Так? Її ефективність уже бачили не лише на прикладі інопланетних міст. І ось організована нова тривала місія, в якій людям і слова не сказали ані про мутаген, ані про міста. І зауваж, за її успішність відповідає саме Вандлик і лише вона! Запропонуй тепер іншу притомну версію, якщо не віриш, що вони ловлять на живця!

Я потер скроні, щиро намагаючись придумати інше пояснення. Але його не було.

— Отже, вони чекають, коли ми почнемо перетворюватися на химер?

— Алілуя! — Ірма глумливо здійняла руки.

— І просто спостерігатимуть, як ми будемо жерти одне одного?

— І вивчати. Їм потрібен секрет біологічної зброї. А ми — морські свинки. Чи на кому там ставлять досліди…

— Але тоді логічно було б привезти юрбу фахівців! Вірусологів, генетиків… А не звузити службу біоконтролю до трьох осіб! — мені здалось, я виклав козир.

— А хто сказав, що їх не привезли? Просто це не ми з тобою. Чи, думаєш, капрала просто так щомісяця тягали в госпіталь? До речі, його так і не поховали.

Хотілося заперечити, але аргументи скінчилися. Згадався загадковий фактор «Б» — нікому не відомий критерій відбору. І те, як Алекс розповідав про секретний надзвичайний арсенал: «…враховуючи всю цю таємність, як мінімум, Спис Долі. Ну, або чим там убили Христа…». Але ж немає ніякого сенсу зберігати найефективнішу зброю під замком! Якщо тільки не боїшся, що принада відлякає хижака.

Ірма знову ритмічно клацала кришкою термоса, поринувши у свої думки. Мене ще дужче почав хилити сон. Я стрепенувся й подивився на годинник. За десять дванадцята. Ще трохи…

Не знаю, в який момент я заплющив очі. До останнього видавалося, що все під контролем.

Я знову був на луках.

«Тільки цього разу це не сон», — упевнено сказав я собі й подивився під ноги.

Метеликів було багато. Дуже багато. Вони сиділи на кожній травинці, так густо обліпивши її, що здавалось, я стою в заростях із чорно-помаранчевих крил.

До стін самотньої білої будівлі, яку хтось зводив посеред лугу, було метрів двадцять. Мільйони метеликів огорнули її рухливою хмарою. Я не бачив будівельників. А лише те, як чиїсь руки кладуть розчин просто на сотні ніжних крилець, а потім з огидним хрускотом придавлюють їх цеглою. Новими й новими цеглинами, укладаючи кожен поверх живих, ніжних, прекрасних метеликів-сонцевиків. І зводячи усе вище й вище стіни, де з кожного шва стирчали тріпотливі крильця.

Я був єдиний, хто міг це зупинити. Але для цього потрібно було дійти до будівлі й увійти в єдині чорні двері посеред стіни, а кожен мій крок теж загрожував метеликам смертю. Не можна наступати на метеликів… Головне, не наступати… Хотілося залишитися там, щоб не бути причиною загибелі цих ніжних створінь, але щосекунди, коли я ступаю, гине чимраз більше чорно-помаранчевих сонцевиків. Незрівнянно більше.

І тоді я наважився. Я підняв ногу й обережно поставив її в траву, стараючись налякати якомога більше метеликів. Вони випурхнули яскравим розсипом, і я з полегшенням подумав, що полетіли, мабуть, усі. Але, поставивши ногу, з жахом почув огидний хрускіт їхніх ніжних тіл. Не можна наступати на метеликів… Я завмер. Там, на стіні, чиясь рука знову ляпнула згусток цементу поверх живого килима і придавила білою силікатною цеглиною сонцевиків, які намагалися злетіти. Зітхнувши, я рішуче ступив іще крок. Хоч як силкувався бути обережнішим, знову пролунав нудотний хрускіт знищених метеликів. До темних дверей було ще так само далеко.

— Лейтенанте! — прошепотів хтось.

Я безпорадно озирнувся. Ірма стояла зовсім поруч. Я хотів їй сказати, щоб вона не рухалася, бо роздавить метеликів, але вона взяла мене за потилицю й раптом поцілувала. Її зімкнуті губи чомусь були тверді й холодні. Я спробував відповісти на поцілунок, але вона так міцно пригорнулася до мене, що не міг розімкнути своїх вуст.

— Лейтенанте! — повторила вона пошепки, не відриваючись від мене.

Я встиг здивуватися з того факту, що Ірма говорить і водночас цілує мене, і прокинувся.

Ірмине обличчя й справді було зовсім близько, майже як уві сні, а мій рот вона затиснула долонею.

— Тс-с… — піднесла палець до губ.

Я повільно кивнув. Ірма забрала руку і, не мовлячи й слова, показала пальцем у кінець довгого коридору. Я придивився. Спершу здалося, що