Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

особливі повноваження. На закінчення хочу сказати, що з планом пана полковника я цілковито згоден і участь у його здійсненні вважатиму за честь для себе.

Мушні Зарандіа змовк.

Лише в першу мить Сахнов трохи розгубився, почувши, що він — автор не відомого йому плану. Подальші міркування Зарандіа він уже вислуховував, як учитель вислуховує визубрену відповідь відсталого учня, і тільки-но Зарандіа закінчив, він зразу ж узяв менторський тон:

— Панове! Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, чому ми не клопотали перед його імператорською величністю про надання особливих повноважень намісникові на Кавказі. Міністр внутрішніх справ, шеф жандармів і я особисто не мали плану, здійснення якого потребувало б особливих повноважень. Ніші, коли я вивчив справу, її обсяг і подробиці стали зрозумілі і, як ви могли переконатися, визрів навіть план дій. Сподіваюся, він дістане схвалення й буде здійснений.

Нахабство Сахнова перевершило всі мої сподівання. Такого зухвальства, сказати по щирості, мені не доводилося бачити.

— Я обіцяю вам,— вів далі полковник,— що намісник його величності на Кавказі одержить невдовзі такі повноваження. Лишається поміркувати ще про дві речі. План має дістати свою назву, зміст якої буде доступний лише кільком довіреним особам...— Сахнов на якусь мить задумався й сказав:— Так, мабуть, це підходить... «Кілікія»! Мені пригадується, Юлій Цезар подібними заходами переміг кілікійських піратів. Отже, «Кілікія»! Тепер, панове, прошу вас назвати мені ім’я того чиновника, що керуватиме здійсненням плану.

Ох і потішився б той, хто в цей час спостерігав би за мною і намісником; це було більше, ніж шок... Мені здавалося, я втрачаю свідомість. Мозок відмовлявся перетравлювати таку мішанину протилежностей: бузувірська спритність, якнайстрункіша логіка і... несосвітенна глупота. Нарешті порушив тишу намісник:

— Вельмишановний Юлій Цезар не обмежував себе у виборі засобів...— промовив він сам собі. Потім, ніби розмірковуючи над запитанням, звернувся до мене: — Ваша ясновельможність, кого могли б ви запропонувати панові полковнику?

— Офіцера особливих доручень нашого відомства, пана Мушні Зарандіа.

— Я згоден з вами,— не гаючи ані хвилини, сказав намісник.— Чекаю на ваше письмове подання.

— Якщо ви так хочете, я не заперечую,— Сахнов зробив жест, що означало великодушну згоду.

Не маю сумніву, Зарандіа вже обмірковував подробиці майбутніх операцій, коли намісник спитав його:

— Сподіваюся, добродію Зарандіа, ваш двоюрідний брат Туташхіа виявиться в полі вашої уваги і ваших дій?

Зарандіа спокійно відповів:

— Безперечно, ваше превосходительство! Щиро кажучи, він породжує в мені азарт. Дата Туташхіа—  гідний противник... Дуже розумний, сміливий, обдарований багатою інтуїцією.

Намісник одвів очі — замилувався пейзажем за відчиненим вікном.

— Прекрасно! — вигукнув Сахнов.— Окрім усього... окрім усього, добродій Зарандіа гідний бути представленим до чергового чину. Новий підвідділ «Кілікія» очолить теж добродій Зарандіа. Призначте йому жалування за рахунок імперського управління. Це підбадьорить його, сповнить-його завзяттям. Куратором нового підвідділу буду я.

На знак згоди стриманим напівуклоном Зарандіа подякував полковникові, але перспектива кураторства з боку Сахнова вочевидь була йому не до душі.

Намісник нарешті одірвав очі від пейзажу й промовив:

— Панове! Нашу нараду закінчено!

Зарандіа не гаючись устав, щоб шанобливо попрощатися. Намісник жестом зупинив його і подав руку. Це означало, що віднині в палаці намісника його величності на Кавказі Зарандіа буде прийнятий як особа близька й бажана. Офіцер сприйняв цю шану із стриманою вдячністю. Та досить було Зарандіа залишити кабінет, як намісник витяг хустинку й витер руку, яку щойно потис справжній автор «Кілікії»!

Наслідки цієї наради не забарилися виявитись. Через місяць намісник і справді одержав особливі повноваження, ми створили новий підвідділ, і його начальник Мушні Зарандіа розгорнув діяльність з усією енергією, на яку був здатен. Лише в міру потреби я говоритиму про канву його дій. Значно більшою мірою турбували мене моральні принципи дій Зарандіа, бо вивчення їх наближало мене до розуміння моральних принципів дій Дати Туташхіа. Усе це було для мене швидше захопленням, капризом, аніж заняттям, зумовленим службовим обов’язком. У моїй свідомості зіткнулися два протилежні моральні принципи, і це несподівано вплинуло на моє особисте життя. Та простежимо за подіями, не порушуючи їх послідовності.

Так уже ведеться на світі, що життя людини вимірюється сумою вчинків, більш чи менш значних. Кожен з нас безперервно діє, створює і руйнує, неодмінно знаходячи всім вчинкам моральну підставу. Споруда наших справ тримається на фундаменті власної моральності: одні спочатку діють, а потім підшукують своїм діям виправдання або вигадують їх, якщо нічого путящого не пощастило підшукати. Другі, побоюючись закону або громадської думки, ретельно маскують свої погані вчинки, накидаючи на них запинало благородства й безкорисливості. Треті спочатку обміркують свій крок і узгодять його зі своїми моральними переконаннями — і лише тоді дозволять собі діяти або, навпаки, стриматися від дії. Та трапляються люди, яким не треба ні обмірковувати заздалегідь своїх вчинків, ні узгоджувати їх зі своїми моральними уявленнями, пі підшукувати їм виправдання — їхні вчинки й так сповнені добра і правди. Я маю на увазі при цьому одну операцію, яку провів Мушні Зарандіа саме тоді, коли він створював свою систему поширення чуток і збирання відомостей та новин. Цю справу Зарандіа здійснював ось так: у кожному повітовому місті чи великому населеному пункті на Кавказі перебував чиновник нашого відомства, завданням якого було поширювати чутки. Конспірації дотримувано дуже ретельно, і про нові функції свого співробітника місцеве начальство нічого не знало. Той чиновник підлягав тільки Зарандіа і поширював відомості, одержані лише від нього. А ще по одному співробітникові Зарандіа підібрав для збирання відомостей, які безпосередньо мали надсилати йому в підвідділ. Таємницю існування цих агентів теж приховували від місцевого начальства. Отак два співробітники того самого відомства діяли незалежно один від одного. Напевно, вони були знайомі, бо повіт — арена не дуже широка, та що вони кільця одного ланцюга,— про це навіть і гадки не мали. Механізм збирання чуток досить простий, надійний і застрахований від ускладнень. Щоб привести його в рух, досить двох пліткарів. Навпаки, поширення чуток — справа, що потребує підходу, надзвичайно делікатна; зробити своїм агентом когось з простолюду не можна, бо на запитання співрозмовника, де він дізнався про новини, йому доведеться називати джерело; не буде ж він казати, що, мовляв, я агент і мені наказано поширити таку й таку чутку. Уплутувати в цю справу інтелігентів — небезпечно; психологічне амплуа кожного другого інтелігента — фрондерство, і тому важко вберегтися від розголошення й скандалу. Лишається нечисленна каста вірнопідданих, яким місцеве населення не довіряє. Та основне лихо в тому, що розумовий діапазон цих